Обкладинка книги «Кульгавець» Марії Букрій

Кульгавець. Історичний роман з 11 століття (Марія Букрій)

«Кульгавець» — історичний роман про часи Київської Русі, коли ще нічого не було остаточно визначено. У центрі — Ярослав, майбутній князь, але тут він не виглядає якоюсь легендарною постаттю. Швидше людиною, якій доводиться розбиратися з речами, до яких він не до кінця готовий.

Дія починається в період, коли держава Володимира Святославича ніби вже склалася, але насправді тримається не так міцно, як здається. Землі розподілені між синами, кожен на своєму місці, але це не означає, що всі задоволені. Напруга відчувається постійно, просто не одразу виходить назовні.

Ярослав Мудрий опиняється осторонь від центру подій, і це навіть грає йому на руку. Він вчиться дивитися ширше, спостерігає за різними людьми, звичаями, правилами гри. І поступово стає зрозуміло, що він не збирається просто виконувати чужу волю.

Його відмова платити данину — це не якийсь героїчний жест, а скоріше логічний крок, до якого все йшло. Після цього ситуація починає розкручуватися значно швидше. Смерть Володимира тільки підсилює хаос: питання влади вже не можна відкласти.

У романі цікаво те, що увага не тільки до князів. Є й інші персонажі — менш помітні, але не менш важливі. Через них історія виглядає більш живою, не такою «парадною».

Ще один момент — зв’язки з Європою. Вони тут не десь на фоні, а прямо впливають на події. Шлюби, союзи, домовленості — усе це частина однієї великої гри, де кожен щось виграє і щось втрачає.

У підсумку український роман Марії Букрій — це не стільки про героїв, скільки про сам час. Про те, як усе тільки формується, як люди помиляються, пробують, ризикують. І як з цього поступово складається історія, яку ми вже знаємо як щось завершене.

Цей роман сподобається тим, кому цікава історія Київської Русі, але без сухого викладу. Тут більше про людей і їхні рішення, ніж про дати й події. Читається доволі легко, хоча інколи змушує зупинитися і подумати, чому герої діють саме так.

У книзі є не тільки боротьба за владу, а й звичайне життя — зі страхами, сумнівами і бажанням щось змінити. Через це історія не виглядає далекою чи чужою, навпаки — сприймається досить близько.

Книга отримала премію на конкурсі “Коронація слова” 

ЗМІСТ

Частина I. Рагнарьок

Замість передмови ……………………………………………. 10
Розділ 1. Ярослав ………………………………………………… 24
Розділ 2. Відьма ………………………………………………….. 27
Розділ 3. Інгінгерд ………………………………………………. 35
Розділ 4. У Димері ………………………………………………. 44
Розділ 5. Гроза ……………………………………………………. 49
Розділ 6. Брудні гроші ………………………………………….. 55
Розділ 7. Особистий рубікон ………………………………… 65
Розділ 8. Утеча сироти …………………………………………. 73
Розділ 9. У пошуках свідків ………………………………….. 84
Розділ 10. «Ми, жиди, чесний народ!» ……………………. 94
Розділ 11. Як поводитись із боярами …………………… 102
Розділ 12. Варяги ……………………………………………….. 115
Розділ 13. Хто найбільший інтриган? ……………………. 122
Розділ 14. Чому шкідливо забагато знати …………….. 131
Розділ 15. Ранок покаже ………………………………………. 141
Розділ 16. На коня, або Та мить, коли краще накивати п’ятами … 148
Розділ 17. Володар Дніпра ………………………………….. 152
Розділ 18 (розказаний Ярославом). Привиди минулого … 162
Розділ 19. В гостях у короля Венедів ……………………. 166
Розділ 20. Спокуса та виклиення ………………………… 173
Розділ 21. «Ти нікому не довіряєш» ……………………. 193
Розділ 22. Інгвар …………………………………………………. 200
Розділ 23. Затворник …………………………………………… 210
Розділ 24 (розказаний Ярославом). Яким Домило … 213
Розділ 25. Буря ……………………………………………………. 216

Частина II. Цвіт папороті

Розділ 1. Європеєць ………………………………………….. 220
Розділ 2. Старець Недобор …………………………………. 227
Розділ 3. Бремя володаря …………………………………… 231
Розділ 4. Юрлівий Шабат ……………………………………. 239
Розділ 5. Берестяні справи …………………………………. 247
Розділ 6. У Вишгороді ………………………………………… 256
Розділ 7. Песах …………………………………………………… 261
Розділ 8. Перед війною ………………………………………. 267
Розділ 9. Волхв …………………………………………………… 269
Розділ 10. На Берестя! ……………………………………….. 276
Розділ 11. Послух ………………………………………………. 281
Розділ 12. «Дай мені спокій!» …………………………… 290
Розділ 13. Потемки по драговинах ……………………. 297
Розділ 14 (розказаний Інгінгерд). Прокляття королів … 301
Розділ 15. Рай-город …………………………………………. 304
Розділ 16. Тризна ………………………………………………. 314
Розділ 17. Світ тісний або Що робити далі? ……… 321
Розділ 18. Розмова за келишком елю ……………….. 325
Розділ 19. Вони хотіли їсти ……………………………….. 330
Розділ 20. Цвіт папороті …………………………………… 343
Розділ 21. Стрічка з фатумом …………………………… 354
Розділ 22. Меч Щербець, або Потрачена надія …. 360
Розділ 23. Додому …………………………………………….. 367
Розділ 24. Зануджувати плоть …………………………… 371
Розділ 25. Тість …………………………………………………. 378

Фрагмент із книги Кульгавець

Замість передмови

Так уже Господом Богом задумано, що все, що живе — усе змінюється. Людина, наділена розумом і свободною волею, йде за першозаповіддю й оволодіває світом, пристосовує його до своїх потреб, зводить городи, засновує держави та, врешті, викриває зміст сказаного Творцем, прагнучи до влади не спокійної, виваженої, мудрої, але до захланного накопичення багатств.

Вона не думає тоді про своїх нащадків, про те, що позичає в них насправді, а не у Всевишнього, бо Він не потребує нічого земного, а лиш споглядає на створене з любов’ю, терплячістю й вірою у Людину.

Минають цілі епохи, полишаючи за собою тільки спомини, і на місце жадібних володарів, що прагнуть увесь світ заполонити, стають нові, вільні люди.

Названі імперськими істориками словом, що в перекладі з латини означає «раби», вони лише сміються з римлян, котрі на догоду власному себелюбству таке вигадали.

Адже дух тих людей — бунтівний, вони не визнають за собою жодного пана, окрім народних зборів.

Вони великі, рум’яні та дужі. Вони покликані змінити світ.

Вони — слов’яни.

Слов’яни, Даждьбожі внуки.

Вони з’явилися до сивинця, до світанку імперії та пережили її занепад, міцно вкорінившись у землі своїм родом. Допоки була єдність межи них, ні єдиний ворог не міг їх здолати. Заселяли вони дрімучі ліси, родючі долини річок і простори полонин гір. Засновували селища, зводили городища, зазнавали ратної слави, щерблячи мечі як завойовників, і як захисників своєї землі. Будували капища і вклонялися своїм богам, влаштовували свята і грища, здіймали келихи, повні п’янкого напою, на весіллях та тризнах.

Та внадився нагло Чорнобог межи Даждьбожих онуків, посіяв чвару й незгоду в їхніх серцях — і пішов брат на брата, син на отця, а отець на сина.

І почалася котора¹ велика межи родом слов’янським.

Звоювавши Рим, самі себе ледь не звоювали.

Розпалася ж тоді Слов’янщина на різні племена та язики… Одне плем’я — хорвати. Сі заселили гори. Другії, волиняни, або дуліби, або бужани, осіли на просторих рівнинах межи Вепром, Бугом і Стиром, омиті Горинню на південному сході. Третії, на ймення мазовшани, з роду лядського, замешкали терени на захід од Вепру — увесь той край, що нині зветься Малопольща. Бужани бо з мазовшанами жили в мирі, однаково платячи данину богемським Пржемисловичам, і бігма ж у усе не дуло, що потужні, незворотні політичні процеси в цілій Європі вже визначили їхню долю без них самих.

Германський цісар Оттон² приїхав у гніздо полянського роду П’ястів із доволі заманливою пропозицією. Розкішний, у золоті й оксамиті, певний свого становища й Божої волі на всі свої задуми, він намовляв східних варварів увійти до складу «універсальної християнської імперії», стати «підпорою цісарської влади, слугами намісника самого Господа Бога на нашій землі».

— Хіба ми не християни? — лише чотири слова запитав князь Болеслав³, молодий наступник Мешків у роді П’ястів.

Натхненний вираз не зійшов із обличчя цісаря.

— То вам зосталося зовсім мало! Ти, східний володарю, поступливіший єси од свого батька — той, напоумлений хитромудрою жінкою⁴, як був спершу рим поганином, так став охрещений хрещенням давнім моравським, котре принесене солунцями⁵. Я ж кажу тобі, що єсть одно хрещення, і воно від Риму, а отже — латинське. Ось мої люди надбали чесні останки великого мученика за віру, апостола Слова межи язиками, архібіскупа Адальберта, що його голови уміли порубати поганії пруси наші, колись сказав був, що готовий оддати стільки золота за сю реліквію, скільки вона заважить. Натомість кажу тобі, що важить вона значно більше, і вага та вимірюється Божою волею мати на землі нову Римську імперію, яка б поширювала свою владу від одного краю аж ген до іншого, слугуючи опорою і підпорою великої місії Христової Церкви.

Болеслав обережно замовк про архієпискупську кафедру в Гнєзно, давно обіцяну імператорами, натомість обіцяючи пристати назовсім на латинський обряд, облишивши насліддя Моравії. Усе те цісар сприйняв радо, охочіше намовляючи до справи, що мала відновити давно могутність Риму, тепер оновлену християнським благочестям.

Князь Гнєзденський поміркував трохи, і погодився скріпити угоду з цісарем Оттоном.

— А до того ж, коли ми звоюємо Богемію, можеш забрати назад те, що тобі належить по праву, — недвозначно натякнув імператор.

Блакитне небо з хмаринками-баранцями розпростерлося над старим городом — осередком черв’ян, що були частиною колись могутньої дулібської злуки племен.

Червен… Услухайтеся: «Червен»… Щось старе, родоплемінне, вічне постає перед очима, здіймаючи пелену з минувшини, обертаючи ніб⁶ в сьогодення.

Було діло давно, на зорі першого тисячоліття від Христа. Михайло-Гостомисл, князь Червенський, повів на городому вічі таку мову:

— Друзі, я привіз вам із походу одну новину, а чи добра вона, чи погана, то вже помисліть самі. Зібралися, отже, хмари над нашим краєм звідусіль — від заходу сонця і до восходу. Уже данини не мемо платити чехам, але Володимиру з Русі: йому наша земля дісталася за віно, за чеську князівну, котру віддали йому в жони. Лядський же Болеслав негай тому вельми. Хто старший, той пам’ятає, же давніше ми пару літ пробули під П’ястами. Болеслав же через се вважає Червен та інші городи наші своїми, подейкують, уже збирається на прю з Володимиром. Що версте ми на се? Кого підтримає — Рус чи П’ястів?

— При чехах було найліпше, — по малій мовчанки озвався один зі старшин.

— Чехів! Чехів! — залунали ще голоси.

Михайло-Гостомисл підняв руку, почекав, поки гамір угамується, і мовив:

— До чехів уже повороту нема. Хіба що… сповнимо волю роду Пржемисловичів і присягнемо Володимиру. Що скажете?

— А присягнемо! Присягнемо!

За Болеслава не підняв жоден голос. П’ястів у Червені не любили. Той короткий час, який вони правили черв’янами, запам’ятався всім страшним нищенням прадідів звичаїв краю та заміною їх на полянські; чехи ж місцевого устрою не чіпали.

— А чого ми не можемо самостійно вершити державне життя? — раптом сказав один чоловік із потужним голосом, що почув і крізь гамір.

Михайло-Гостомисл озирнувся: то був старшина Недобор, сімдесятилітній старець, поважаний у Червені як мудрий порадник, що тричі подумає, поки одне слово скаже. Перечити старшині було негарно, але князь мусив се зробити:

— Я боюся кровопролиття…

— Нема сорому померти за волю.

— Але є сором померти, коли можна жити, зберігаючи наші звичаї та обичаї.

— Їх не буде, — незворушно відповів Недобор. — Одні чехи не займали їх. Ці певно можемо стояти на тім, же Володимир — яко чех?

— Допоки я князь єсмь, ніхто не посміє займати наші звичаї, — ударив себе в груди Михайло-Гостомисл.

Тяжка, гнітюча мовчанка зависла в повітрі.

— Гляди ж, княже, бо за свої слова муситимеш доповісти перед віцем, — спокійно, твердо прорік старшина Недобор. — Коли ж бо зламаєш роту⁷…

— Ліпше мені пасту не топтати, коли б мав’єм⁸ зламати роту! — палко вигукнув Михайло-Гостомисл.

— Усі чули, що князь урік? — обернувся до віча старшина.

— Чули! Чули! — обізвалося громове.

Та на тім і розійшлися.

Черв’яни повернулися до своїх щоденних обов’язків. Князь Михайло повелів челядці сідлати коні — збирався їхати на снем⁹ до Києва, до Володимира Святославича.

Старшина же Недобор, тяжко зітхаючи і спираючись на костур, почимчикував до святого каменя — молитися своїм богам.

За дверима лютували травневі грози, тож велика стравниця терему руського володаря, зі столами, що аж вигиналися під наїдками, прийняла гостей у свої лабети.

У приміщенні стояли щедрі пахощі від їжі, приправлені свіжим запахом літнього дощу та ясеня.

Михайло-Гостомисл із легкістю та спритом у рухах зайняв місце за чільним столом, праворуч од лави, призначеної для Великого князя. Зробивши се зі свідомим зухвальством, поклав десницю на край меча і заходився розглядати прибулих.

Усіх присутніх можна було поділити на три кола: князі слов’янські племінні (до яких належав Михайло-Гостомисл), намісники Володимира в підвладних йому землях, а також — ватажки неслов’янських язиків, що мешкали на далекій півночі та на північному сході, за євреськими лісами. Назвища тих племен були чудернацькі: чудь заволоцька, весь, меря, мордва, мещера, жмудь, зимигола…

Червенський князь гукнув до себе одного з тих ватагів, чудського князя Меселиса, котрого всі звали просто “Чудин”; Михайло же Гостомисл мав хорошу пам’ять і вроджений хист до мов.

— Як ся маєш, Меелісе? Сідай, сідай, пощо стоятимемо в почекеньках на Володимира?

Чудський володар без зайвих слів примостився поруч зі своїм давнім знайомим. Спливе десять літ тому вони оба підтримали в міжусобній війні нинішнього київського князя, б’ючись пліч-о-пліч. Се не була не знати яка дружба, одначе кожен зберіг повагу до давнього соратника.

Мееліс був білощокий і світло-світловолосий, ніби вимочив чуприну й бороду в сніг. Тримався незлобливо, та з гідністю. Чудь заволоцька — миролюбне плем’я, проте сусідство з варягами через море і слов’янами ледь не при порозі змусило сього синьоокого сніговика-фінна з мечем у руці захищати свободу і звичаї власного народу.

На вотчину мою наступають, — зронив Мееліс. — Словіни… та Володимир. Потіснили нас аж до моря.

Михайло-Гостомисл тільки розуміюче примружився. Він здогадувався, ради чого руський владика зібрав їх усіх тут.

Невесела мовчанка полонила ватагів-витязів, трагічних у своїй величній постаті, і ні слова слов’янського чи фінського не було мовлено, аж заки не отворилися¹⁰ навстіж двері.

— Князь Київський! — загомоніло поміж лавами.

Володарі племен перезирнулися і всі як один спрямували погляд на високого, поставного мужа з палаючими карими очима, позашлюбного нащадка войовничого Святослава.

Володимир мав на голові гостроверху княжу шапку, з-під якої виглядало русе хвилясте волосся з ледь помітними ознаками бурхливого життя — сивиною, прямий, трохи гоструватий ніс, високі вилиці й худі щоки. Праве плече прикривало багряне корзно, застібнуте фібулою, а на правиці красувався перстень грецького виробу¹¹.

І враз сей полум’яноокий муж заговорив. Заговорив гучно й потужно, тим глибоким низьким голосом, на котрий так любили жінки, та котрий мовби закликав чоловіків стати до герцю з його власником.

Михайло-Гостомисл пам’ятав сей голос, спроможний перекричати ревище січи, і мимоволі напружився, готовий почути нові посягання на права та звичаї племінної знаті.

— Людіє! Князі та господарі! — прорік Володимир, без трему глянувши кожному в обличчя. — Я зготував вам одну вість, же здатна пролунати, недоброю, ту буроз¹² для вас… но так на часі для мене, же одтягувати її нікуди, чесне господство.

Михайло-Гостомисл та Мееліс перезирнулися. Навряд чи щось хороше.

Проте сказане далі влучило їм перуном несподіванки в самісінькі груди.

— Життя, панове, така річ, же ніколи не бува незмінною, — мовив Володимир, займаючи своє місце за столом. — Ви й самі, грешні, того свідоме єсте. Ходили’смо з вами не в один похід, не в одній бійці й мене підпирали, за що я вам честе дякую. Та помислів єсмь, же прийшла пора моїй владі ставати кріпшою, а всім союзам племінним — соборнішими. Тому, князове-господарство, зізва’єм вас нині на снем, жеби оповісти свої замисли та побачити, чи ви на них пристанете.

Володимирові очі лиховісно блиснули, і Михайло-Гостомисл не втримався:

— Речи вже, Великий княже.

— Прийшли пора, — утратив далі київський володар, томлячи їх многогослів’ям. — Прийшла пора, панове-господарство… Я вже єсмь християнином, а віра християнська передбачає дещо інші трафунки господина та слуг.

У червенського князя спнуло око. Про що се він? Які слуги?

— Мислю, же настав час получити всі племена, що мені данину платять, в одну цілість, як ото єсть у землі Грецькій, та як і повинно бути в кожному християнському царстві. А для того я рішив — у кожній землі посадити на престолі свого сина.

Зала загулa.

— Що ж се ти, княже Київський, порушуєш нашу давню роту? — залунали голоси.

Володимир ліниво простягся на сидінні, впевнений у своїй перемозі над старими звичаями, і скинув погляд на Михайла-Гостомисла, чиє обурення було чи не найбільшим поміж племінними владицями.

— А тебе, держателя Червена, я наділю чином київського двірського посадника.

— Хочеш мене чинами задобрити, пройдисвіте? Кого ж ти посадиш мене замість?

Великий князь Руський розсміявся на ті слова:

— Наперед послухайте, панове-господарство, що я маю на увазі під тим моїм замислом. Певен, тоді чимало протиріч розвіється, і ви усвідомите, же рішення моє слушне та потрібне нашій спільній державі… Но, відаєте, без меду й вина тут не розібратися. Агов, Калинко!

Інші книги схожої тематики

Облога Буші /Михайло Старицький/ Велике ілюстроване видання

Спогади з Волині, Полісся і Литви. 1840 рік /Ю.І.Крашевський

Україна та сусідні землі в XVIII ст. Подорожі барона фон Кампенгаузена (переклад Полоза О.Є., наук.ред. Сокирка О.Г.)

Сумно ангел зітхнув (Наталія Кавера-Безюк). Історичний роман

Кульгавець. Історичний роман Марія Букрій

Артилерія XIV–XVIII століть з фондів Львівського історичного музею. Мар’яна Верхотурова

Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр. (Даніель Бовуа)

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl