Коліївщина /Владислав Серчик/ (2025)

Обкладинка книги «Коліївщина» Владислава Серчика

Владислав Серчик про гайдамацький рух і Правобережну Україну

Історія Коліївщини 

Читається ця праця не як легка історична оповідь. І це, швидше, плюс. У ній є місця, де хочеться зупинитися, перечитати, звірити імена, повернутися до попереднього абзацу. Серчик не згладжує гострі кути й не прибирає суперечності. Він показує Коліївщину такою, якою її важко прийняти в одному готовому поясненні: з насильством, хаосом, релігійною напругою, політичними прорахунками та різними пам’ятями про ті самі події.

Перший український переклад книги про Коліївщину

Видання 2025 року важливе ще й тим, що це перший український переклад цієї роботи. Текст не просто перекладено українською. Примітки допомагають бачити, де Серчик мислить у межах історіографії свого часу, а де читачеві варто врахувати вже новіші підходи. Це додає книжці другого шару: читаєш не лише про повстання 1768–1770 років, а й про те, як Коліївщину досліджували, пояснювали й переосмислювали.

Книга про Залізняка, Ґонту, Умань і складну пам’ять

Портрети, реконструкції, візуальні матеріали не підміняють текст. Вони доречні саме тому, що не намагаються зробити з важкої теми красиву картинку. Для читача, якого цікавить історія України XVIII століття, Уманська трагедія, гайдамаки, Правобережжя, постаті Максима Залізняка та Івана Ґонти, це видання має практичну цінність: воно збирає тему в ширший історичний контекст.

Фрагмент із книги 

Вступ

Мірилом популярності та взаємодії з суспільством історичних подій, їхнього впливу на формування національної історичної свідомості і їх відображення в художній літературі того чи іншого народу.

Навіть коли вони знайдуть своє відображення через багато років, що відокремлюють літературний твір від даної події, це залишається красномовним доказом тяглості й важливості описаного фрагменту історії.

Для українського народу однією з таких подій стало повстання 1768 р, відоме як Коліївщина. Немає нічого дивного в тому, що не тільки наукова література, присвячена йому, нині налічує велику кількість позицій, але й те, що воно надихнуло на написання багатьох видатних літературних творів, автори яких заслужено входять до пантеону української та польської національної культури.

У «Гайдамаках» Тараса Шевченка, «Канівському замку» Северина Гощинського і «Беньовському» Юліуша Словацького ми знаходимо майже ті самі висловлювання в поетичній формі й ті самі гіркі роздуми про минулі роки, коли соціальні конфлікти породжували чвари між народами.

«Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
„Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! Погуляєм

«Чи ти не знаєш, що на Україні
Шляхетства різанина іще страшна,
Ножі свячені заблищали нині,
І піт у пана горду розтина,
А хлоп у серце б’є? Усе в загині,
Стихія охопила вогняна
Наш корабель…»³

Своєрідна екзотика охоплених повстанням земель, драматизм подій та насичене, колоритне історичне тло також здавна привертали увагу дослідників. Найбільше, звісно, мали сказати українські, російські та польські історики, тобто представники національностей, які безпосередньо мали інтерес до подій 1768 р. Національне й певною суттю впливало на судження й оцінки, які він висловлював. Така його позиція, часто дуже далека від необхідної неупередженості й ретельності, полегшувала тим фактом, що, з одного боку, Коліївщина була повстанням українських селян проти польських магнатів, нав’язаній Польщею унії та єврейських орендарів, що витискали останній гріш з селянського майна, а з іншого боку, до цього руху приєдналися елементи, які сподівалися на швидке збагачення шляхом грабунку, а форми боротьби часто набували характеру взаємних кривавих розправ.

Тому одні історики вбачали в повстаннях громадян, що борються проти соціального, релігійного та національного гніту, інші — лише потоки на все кривавих «різунів».

Спроби відродити старий стиль роботи та схиляти висновки до упередження припущень зазвичай загрожують автору провалом. Це, звичайно, не означає, що умови, які впливали на такі дослідницькі настрої, зникли, але нинішня ситуація сприяє надійності, сумлінності та творчій свободі більшою мірою, ніж будь-коли раніше. Соціальні та національні конфлікти, які колись розділяли дві нації, відійшли в минуле або стираються з пам’яті. Спірні прикордонні питання зникли, давні релігійні суперечки сьогодні вже не викликають інтересу.

Де-не-де ще чути слабкі відголоски колишнього ставлення, що не тільки не призводить до нових наукових відкриттів, а й спричиняє створення праць, що відверто не відповідають історичній правді.

Зрозуміло, що, як раніше, так і сьогодні найбільший інтерес викликають проблеми, які ще ніким не розглядалися і де дослідник рухається по зовсім невідомій території. Проте про події, які вже були предметом наукового дослідження, можна і часто потрібно говорити багато нового. У деяких випадках це навіть стає однією з найнагальніших потреб. Це стосується і Коліївщини.

Який стан наших знань про криваві українські події 1768 року?

З польського боку перші повідомлення про Коліївщину з амбіцією пояснити її причини можна знайти в щоденниках очевидців цього повстання. Хоча вони були написані й опубліковані через кілька десятків років, але не втратили повністю значення автентичного документа, не лише більш-менш точно й достовірно відображаючи перебіг подій, а й будучи свідченням реакції на них шляхти. Особливу увагу тут привертає щоденник Вероніки Кребс, дочки уманського воєводи Младановича. Вона була очевидицею уманської різанини. На той час їй було 18 років. Її брат Павло, який був на рік старший за неї, також залишив власні спогади, що багато в чому збігаються із розповіддю сестри. Проте більшість збережених і опублікованих щоденників уже не були описами з перших вуст, а базувалися лише на переказах, усних чи письмових свідченнях людей, що не були безпосередніми очевидцями описаних подій.

Безпосередня участь, природно, мало вплинула на об’єктивність формулювань. Характерно, наприклад, що родина Младановичів, як Вероніка, так і Павло, будучи зрілими людьми у 1768 році, намагаються представити себе малими та беззахисними дітьми…

шувальні імена та фрази на кшталт: «Павлусь тільки з батьком був»⁵, таким чином стає ще огиднішою жорстокість гайдамаків, які мародерили в захопленій Умані. Окрім того, причини Коліївщини були зведені лише до особистих рис характеру її лідерів і учасників, а також ображених приватних амбіцій. Тому, як заявив Младанович, «стан України був дуже успішним»⁶. З його випливало, що, окрім простого бажання пограбувати та задовольнити надмірні бажання, не було жодних причин для підбурювання повстання.

Генезис подій був представлений подібним чином і в інших оповіданнях, що містили більш розширені описи Коліївщини, як-от у Ліппомана, Тучапського та Мощенського⁷.

Окремий документ про перебіг подій, з василіанського монастиря в Умані, був присвячений самій різанині, яка стала кульмінаційним моментом повстання⁸.

Варто додати, що, на відміну від наступників, які професійно займалися історичним ремеслом, перші звіти і спроби аналізу, зроблені сучасниками, не підозрювали Росію в безпосередній причетності до повстання. Багато говорилося про Мельхиседека Значко-Яворського як про морального зачинателя Коліївщини, який своєю діяльністю на користь православ’я «формував» українців; навіть випадок із відомим маніфестом Катерини II, на який посилалися Ґонта і Залізняк, коментувався щонайбільше кількома реченнями: «Через помсту полякам за свого племінника, на палю посадженого, він переконує (Мельхиседек Значко-Яворський — прим. В. С.) Залізняка і його товариство розпочати релігійну війну в Польщі, а поляки створили в Барі конфедерацію проти їхньої віри. І на великому аркуші пергаменту написав указ до нього іменем імператриці, вигаданий і підпис і печатку воскову з відбитком червоного рубля, написавши титул імператриці золотою літерами»⁹.

Безсумнівно, на думку дворянства XVIII ст., обуреного діями Рєпніна у справі дисидентів і потоптанням національної гідності, Росія була співучасником подій 1768 р. Але, з іншого боку, вони пам’ятали про енергійну кампанію війська Кречетнікова, яке зробило значний внесок у придушення повстання. Лише через роки, в розділеній Польщі, після краху Січневого повстання, до цього питання повернулися. У пам’яті були свіжими криваві розправи проти учасників польського «бунту». Росія стала найненависнішим загарбником. Згадано в той час і трагічні літа панування останнього короля Речі Посполитої, особливо російська політика щодо Польщі. Теодор Моравський назвав один із розділів своєї «Історії польського народу»¹⁰ — «Москва випускає гайдамаків». Генрік Шмітт дещо обережніше висловив свою позицію¹¹, але не вийшов за межі висновків своїх сучасників.

Представники краківської школи, знаходячи причини занепаду Польщі в її внутрішній слабкості, не відрізнялися в цьому випадку від одностайного хору. І Юзеф Шуйський, і Міхал Бобжинський поділяли загальноприйнятий погляд на це питання¹².

Велику увагу приділив Коліївщині Тадеуш Корзон. Вперше він виступив на полях книжки Якова Шульгіна «Нарис Коліївщини»¹³. Це була лише рецензія, опублікована в «Історичному квартальнику», але рецензія надзвичайно агресивна, зі звинуваченнями т. зв. київської історичної школи, представником якої мав бути сам Шульгін, в тенденційності і відвертому перекручуванні фактів. Свій погляд на Коліївщину Корзон розвинув кількома роками пізніше у «Внутрішній історії Польщі за Станіслава Августа». За його словами, основною причиною вибуху повстання була релігійна агітація, яку очолював ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек, але він рішуче відкидав звинувачення Катерини II у спричиненні заворушень. Він писав: «Нам не потрібно шукати інших виконавців, оскільки сукупність доказів достатня для пояснення факту різанини — достатньо скласти кровожерливі інсинуації неосвіченого фанатика з роздратованим станом душі українського народу, який чує, що цариця захищає „благочестя”, а ляхи чинять опір її спробам і ведуть війну з поляками»¹⁴…

Книги схожої тематики:

1. Слов’янська міфологія (оновлене видання) /Александр Гейштор
2. Сумно ангел зітхнув (Наталія Кавера-Безюк). Історичний роман
3. Кульгавець. Історичний роман з 11 століття (Марія Букрій)
4. Артилерія XIV–XVIII століть з фондів Львівського історичного музею. Мар’яна Верхотурова
5. Вінницьке намісництво (деканат) Русько-Католицької Церкви у XVIII ст.: дослідження, публікація актів візитацій. (Зінченко А. Л., Петренко О. С.)
6. РУСЬКА (ВОЛИНСЬКА) МЕТРИКА. КНИГА ЗА 1569-1572, 1574 РОКИ. Упорядники Кулаковський П. М., Святець Ю. А.
7. Вінницький ґродський суд. Поточна актова книга за 1769 – 1770 роки. Подокументний опис / Укладач Петренко О.С.
8. Переписи Чернігівщини 1638 та 1713 років (Оновлене друге видання)
9. Архів Коша Нової Запорозької Січі, том 9
10. Відомість про залінійні поселення Полтавського полку 1762 року: збірник документів /Сухомлин О. Д./ (Дніпропетровська обл. часів Гетьманщини)

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl