Титульний розворот книги Даніеля Бовуа «Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр.»

Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр. (Даніель Бовуа)

«Трикутник Правобережжя» Даніеля Бовуа — книжка про ту частину України, історію якої зазвичай згадують побіжно. Київщина, Волинь і Поділля після поділів Речі Посполитої опинилися під владою Російської імперії, але старий польський вплив тут нікуди не зник. Саме навколо цього протистояння — між царатом, польською шляхтою та місцевим населенням — і побудоване дослідження французького історика.

Бовуа детально показує, як імперська влада намагалася перебудувати Правобережжя під власні порядки, а польські еліти — втримати свої позиції й вплив. При цьому книжка не зводиться лише до політики чи адміністрації: багато уваги приділено повсякденному життю, становищу селянства, соціальним конфліктам і змінам, які поступово змінювали регіон упродовж XIX століття.

Попри велику кількість архівних матеріалів і джерел, текст читається surprisingly легко — без сухої академічності та перевантаження термінами. Історія Волині та Поділля буде цікавий не лише історикам, а й усім, хто хоче краще зрозуміти минуле Правобережної України та складні взаємини між Польщею, Російською імперією й українським суспільством.

Основні розділи змісту “Трикутник Правобережжя”

Частина І. 1793 — 1830
1. Куди ми не підемо й куди слід повернутися
2. Що робити з “Гербовою голотою”
3. Землевласницька шляхта під оком Санкт-Петербурга
4. Шляхетський титул і освіта в Україні

Частина ІІ. 1831 — 1862
1. Кріпак та його власники. Українське селянство
2. Пастка на шляхту. Декласована польська шляхта
3. Компроміс чи компрометація
4. Аркадія під загрозою. Терор.

Частина ІІІ. 1863 — 1914
1. Російсько-польский антагонізм у земельному питанні
2. Польсько-український антагонізм у земельному питанні
3. Антагонізм у земельному питанні між поляками
4. Як управляти душами. Релігійний антагонізм. Шкільна справа.
5. Поляки й соціально-економічні зміни
5а. Нове збагачення польских землевласників в Україні
5б. Нове польське суспільство в Україні та його сателіти

Фрагмент із книги “Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ”

ВІД АВТОРА

Перевидання в Україні в 2023 р. книжки, яка побачила світ у 2020 р., є, на мою думку, значущим. Воно свідчить, що потворна війна, нав’язана Путіним народу, який прагнув тільки бути незалежним і жити, дотримуючись засад європейської демократії, вирушила потребу збагнути корені цієї ненависті. І тоді стає зрозуміло: витоки того, що росіяни відмовляють українцям у їхньому праві на власну ідентичність чи, простіше, на існування, варто шукати в далекому минулому.

Цей товстий том, який слід читати повільно, не падаючи духом перед надто фактів, які автор накопичував упродовж тридцяти років, висвітлює, як заперечення української ідентичності було константою політики царської влади після анексії Правобережної України Російською імперією в 1793 р. Путін набагато ускладнив ситуацію, хоча задум знищити Україну належить не йому. Достатньо просто простежити всі етапи цього процесу.

Ясно, що дух колоніального панування постійно перешкоджав вільному розвитку України. Гегемонія чи колоніалізм, поневолення чи кріпацтво, заборона мови чи політичні репресії — це два маркери людських стосунків, які століттями придушували розвиток української нації. Росія не відмовилася від такої сумної спадщини, яка підштовхувала параноїдальні уми до війни. І це несмішно.

Проте у книжці є чимало інших фактів, які схиляють до думки, що поняття спадкового ворога надається до перегляду. Йдеться про поляків, яким у виданні відведено багато місця. На кожній сторінці можна констатувати, що тривалий час вони, як і росіяни, плекали таку саму зверхність, таке саме прагнення верховенства, запроваджуючи таке саме жорстоке панування. Однак, починаючи з 24 лютого 2022 р., сучасні поляки, як видається, відмовилися від своєї колоніальної позиції, яка доволі часто проявляється в ностальгії за «кресами». Повернувшись спиною до власного минулого, яке докладно висвітлене в цій книжці, вони разом зі США очолюють перелік країн, котрі надають найвагомішу допомогу українському опору.

Читаючи цю книжку, можна сягнути рівня радикальних змін у свідомості поляків. Гуманітарна допомога, матеріальна підтримка, постачання зброї, прояви солідарності всіма партіями свідчать, що ненависть, яка колись була такою сильною, не є фатальною, що Права Людини здатні перемагати, а великодушність може змінити плин історії.

У день, коли українські учні й студенти повернуться до навчання в спокійних умовах, мені хотілося б, щоб завдяки моїм дослідженням вони проникливо зрозуміли ті неймовірні труднощі, які довелося подолати їхнім предкам, і усвідомили, яким складним та багатогранним було минуле, у пізнання якого є заслуга і французького вченого.

Даніель Бовуа Париж, 2023 р.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧКИ

В основу цього тому лягли три праці французького вченого Даніеля Бовуа, перекладені українською мовою та опубліковані в різні роки у трьох різних видавництвах.¹ Першим ядром цієї, за означенням самого автора, української трилогії був «Шляхтич, кріпак і ревізор», який охопив 1831–1863 рр., його продовжила історія «Битви за землю в Україні», що йде до 1914 р.; це друга й третя частини нашого тому. У третій книжці «Російська влада і польська шляхта в Україні», присвяченій добі після другого поділу Польщі (1793), коли Правобережна Україна відійшла до Росії, Даніель Бовуа звернувся до витоків досліджуваної проблеми. Саме ця книжка хронологічно відкриває наше видання. У Польщі переклад третьої книжки вийшов у публікаціях всіх трьох досліджень в одному томі.²

Нинішнє видання значно ширше за три українські видання, оскільки автор написав до нього спеціальну передмову, суттєво доповнив і відредагував первісний текст, а до третьої частини додав розділ «Як управляти душами» з двома підрозділами: «Релігійні антагонізми» та «Шкільна справа» (останній, до речі, перекладено з польської мови).

У роботі над цим томом проведено звірку з російським — найповнішим — варіантом дослідження.³ Зокрема, вивірено переклад з французької або подано мовою оригіналу цитати, взяті з російських джерел, які автор скрупульозно перевірив і переписав для російського видання. Неодноразово виникала потреба звернутись і до польського варіанту, особливо задля уточнення цитат з польських джерел. Окрім того, автору довелося додатково уточнювати, доповнювати й перевіряти чимало моментів, пов’язаних саме з українським перекладом.

Я глибоко вдячна Даніелю Бовуа за його неоціненну допомогу в роботі як під час перекладу окремих книжок, так і цього видання, за його уважність і делікатність. Мені пощастило бути причетною до створення цього «Трикутника» від самого початку, коли у далекому 1982 р. в Архівному управлінні при РМ УРСР було організовано роботу цього французького дослідника над документами ЦДІА УРСР у м. Києві, що стосувалися Польського повстання 1831 року. Вивчення, здавалося б, одного епізоду польської історії вилилось у дослідження про ціле століття (і навіть більше) в історії трьох країн — Польщі, України й Росії. Тож цей том є свого роду підсумком нашої тридцятивосьмирічної дружби і співпраці, за що я вдячна долі.

Хочу згадати добрим словом Тараса Марусяка, який допоміг утілити й бажання автора, і задум усіх причетних до видання попередніх перекладів, та Ігоря Кавича, людину, яка глибоко шанує творчість французького вченого і багато робить для збереження української культури, за фінансову підтримку. Дякую постійному науковому редактору Наталі Яковенко, а також Валентині Шандрі за фахові консультації, а літературному редактору Олені Радзивілл за терплячість і розуміння. Не можу не подякувати директору видавництва пані Вірі Соловйовій за стійкість і наполегливість у реалізації цього нелегкого проєкту.

Київ, липень 2020 р. Зоя Борисюк

ПЕРЕДМОВА

Із цією книжкою, яка в Польщі відома з 2005, а в Росії з 2011 р., український, як і французький, читач зміг ознайомитися в окремих частинах, що побачили світ у трьох різних видавців, в 1996, 1998 і 2007 р. відповідно. На велику радість автора, видавництво «Кліо» зрозуміло необхідність об’єднати всі три частини, щоб отримати історичний синтез про Правобережну Україну, якого досі не було в історіографії.

Йдеться про розлоге дослідження, яке охоплює центральну частину нинішньої України між Дніпром, Дністром і Бугом, починаючи з її приєднання до Російської імперії (1793) і до Першої світової війни. Автор показує, що впродовж усього XIX століття український народ на цій території перебував у сфері польської гегемонії, з якої поволі підпадав під російський вплив. Але перспектива дослідження тут не вузькопатріотична, а багатовимірна. Лівобережна Україна, яку внаслідок поділу 1686 р. приєднали до Росії і в якій у 1764 р. ліквідували гетьманат, мала інший шлях еволюції. Галичина, яка в 1772 р. відійшла до Австрії, також пройшла власний шлях розвитку. Українську справу там почали визнавати, а от у трьох колишніх польських воєводствах, які стали Київською, Волинською і Подільською губерніями, це було неможливо.

Проте картина потребувала б іще одного важливого ракурсу: ширшого показу євреїв, які чисельно переважали поляків. Як історик-славіст, мені бракувало необхідного лінгвістичного і культурного багажу, щоб надати їм належне місце. Сподіваюся, що цю лакуну заповнять фахівці.

Натомість трикутник описаних сил був предметом мого дослідження, докладність і розмаїття якого досі, на мою думку, не мають собі рівних. Бібліографія й примітки яскраво свідчать про те, наскільки всеосяжними і сумлінними були пошуки необхідних матеріалів для написання цієї розлогої праці. Читач сам може скласти думку про зусилля, яких довелося докласти для реконструкції тогочасного світу: функціонування інституцій, у монографії суб’єктів, місцевих особливостей географічного простору, який за площею дорівнює території Швейцарії й Португалії. У якому сучасному підручнику йдеться про всі ці особливості? Їх вкрай необхідно враховувати. Сьогодні далебі забули географічний й адміністративний словник тих трьох губерній. Навіть після анексії Російською імперією вони зуміли зберегти, ба більше, — утвердити свій польський характер, зокрема в царині освіти й релігії. Упродовж тридцяти років царська адміністрація не спромоглася придумати для них спеціальної назви. І разом із нинішніми Литвою й Білоруссю називала їх «колишніми польськими землями» або «набутими від Польщі губерніями». Після польського повстання 1830–1831 рр. назви, які нагадували про минуле, замінили виразами, що утвердили їх «остаточну» приналежність до імперії. Правобережна Україна стала «Юго-Западным краем», але до 1917 р. антипольська затятість Санкт-Петербурга була сильнішою за страх перед народженням українофільства, який відкрито проявився в Російській імперії лише в 1847–1867 рр.

Утім, батьки-засновники української історії більше переймалися створенням великої об’єднаної української Батьківщини, ніж багатоплановою історією її різних частин. У своїх працях М. Грушевський відвів певне місце полякам, але тривала радянська епоха змусила істориків робити ідеологічний вибір, який забороняв будь-який диверсифікований регіональний соціо-етнічний підхід. Тільки окремі історики-емігранти, як-от І. П. Лисяк-Рудницький, згадували, не заглиблюючись у питання, про роль польської шляхти у колишньому Південно-Західному краї, але воліли говорити радше про проблеми її співіснування з галицькими селянами. Навіть сьогодні у незалежній Україні Галичина видається важливішою, ніж її колишня підросійська частина.

Коли на початку 80-х років XX ст. я почав працювати в архівах Києва, Житомира, Кам’янця-Подільського й Петербурга, шукаючи документи про своєрідний трикутник — царат, шляхту і селянство, — на цьому шляху було небагато дослідників. Перші плоди моєї праці, опубліковані в 1984 р. французькою, а в 1987 р. польською (щоправда, в Парижі завдяки Єжи Ґєдройцю, директору еміграційного журналу «Культура»), стали доступні й українцям, які могли читати їх мовами, хоча таких було небагато. У 1996 р. Роман Шпорлюк, говорячи про необхідність розглядати історію України в XIX ст. в європейському контексті, схвально відгукнувся про мою працю на Конгресі україністів, який відбувся у Львові і на якому я був присутнім. Але публікуючи в 1999 р. другий том підручника «Історія України», Ярослав Грицак ще не знав, що роком раніше українською мовою вийшла в світ і друга частина моїх досліджень.

Хочу висловити глибоку вдячність двом українським історикам, які стали ініціаторами перекладу моїх праць українською мовою, енергійно підтримавши мої дослідження, — незабутньому Ярославу Дашкевичу й Наталі Яковенко. Перший виявив мені честь проаналізувати в гарній розлогій передмові відгуки й полемічні виступи, які викликала поява першої книги «Шляхтич, кріпак і ревізор» (35 рецензій, у Польщі, звісно, більше, ніж у Франції). Друга написала до двох наступних книжок передмови, в яких відчувається глибока обізнаність із життям шляхти на українських теренах.

Таким чином, українські читачі — завдяки й мовному обдаруванню Зої Борисюк — змогли дізнатися про жваві дискусії, які мали місце в Польщі […]. Завдяки Я. Дашкевичу читачі дізналися, що в 1987 р. найавторитетніший у Польщі знавець історії XIX ст., проф. Стефан Кеневич назвав мої пошуки «науковою сенсацією», зазначивши, що ознайомлення з ними здатне зруйнувати численні міфи. Він також підкреслив, що над культурною історією литовсько-українських земель я працював з 1970 р. і свою докторську дисертацію присвятив змалюванню болючої історії Віленського університету, де вже йшлося і про Україну, в якій працювало п’ятнадцять великих середніх польських шкіл; він розповів, що я організовував колоквіуми в університеті, але у 80-х роках мої архівні відкриття нерідко зустрічали стримано і навіть із відвертою ворожістю чи неприхованою заздрістю. Найнеприємніші критики в Польщі відмовлялися визнати імперіалістичний характер польських землевласників упродовж століть і відкидали порівняння феодалізму, усе ще живого у XIX ст., з колоніалізмом західних країн. Розбити міф про польську невинність для мене було так само складно і в 2019 р., на з’їзді польських істориків з нагоди 450-ї річниці Люблінської унії.

Ті, хто називав мої міркування надто емоційними, були такими самими. Вони не розуміли, що єдине оцінююче вимірювання для мене — Права Людини. Як на мене, справедливість і несправедливість вимірюються відповідністю чи невідповідністю цим правам. Хіба мораль може зашкодити історикові?

Першим українським істориком, який широко використав мої праці й поширив їхню історію XX століття, був Богдан Гудь, автор книг «Українці — поляки: хто винен?» (Львів, 2000) та «Загибель Аркадії» (Львів, 2006), який став дуже ефективним пропагандистом моїх праць, показавши їх необхідність для розуміння зв’язку з трагічними подіями 1943 р. на Волині.

У Польщі така необхідність досі не зовсім очевидна, попри поважні старання численних двосторонніх експертних комісій, хоча на берегах Вісли було докладено багато зусиль для розуміння нових виявлених мною фактів. У 2005 р. потреба охопити їх у всій «довготривалості», якщо скористатися знаменитою ідеєю Фернана Броделя, привела до публікації в Любліні трьох моїх книг в одному томі під заголовком «Український трикутник: шляхта, царат і народ».

У 2018 р. п’ять перевидань цього величезного тому в Польщі мали загальний наклад близько 12 000 примірників. У 2011 р. потрійний том вийшов у світ у російському перекладі в Москві під назвою «Гордиев узел Российской империи», але через антиукраїнську хвилю, запущену В. Путіним унаслідок загарбання Криму й війни на Донбасі, до його перевидання, ні публікації деяких рецензій виявилися неможливими, як безцеремонно пояснив директор одного з московських журналів.

Публікація моїх досліджень в одній книзі значно підсилила їх розголос у Польщі і навіть у Росії. Звісно, піднесення націоналізмів далі живило ворожість одних або заздрісну жадібність інших. Для прикладу пригадаю випадок з одним варшавським колегою з Польської академії наук Тадеушем Епштейном, який не мав жодного поняття про деонтологію: наприкінці XX ст. він півно повчав, що я, запізнілий комуніст, який заповзявся будити пам’ять польських землевласників у відповідності з класовою логікою, і що мої документальні матеріали нічого не варті, бо їх узято з царських архівів, однак пізніше, не вагаючись, захопив їх і опублікував у 2008 р. («Polska własność ziemska w roku 1890»). Хоча в 1993 р. я однозначно, чорним по білому, заявив про свій намір підготувати губернаторські звіти до публікації!

Такі підступні удари нічого не варті порівняно з вдячністю, висловленою багатьма польськими інтелектуалами. У 1987 р. великий художник, співробітник «Культури» Юзеф Чапський, потомок аристократичної родини з України, людина проникливого розуму, надіслав мені довгого листа, який закінчувався так: «Звертаюся до Вас із цими словами захоплення, дякую і не знаходжу виразів, щоб висловити свій ентузіазм». У книзі «Фантомне тіло короля», яка викликала великий резонанс (Краків, 2011), соціолог Ян Сова нещадно розкритикував колоніалізм своєї країни, неодноразово посилаючись на Даніеля Бовуа. Один із лідерів молодої польської історичної школи Анджей Ледер, автор книжки, яка наробила чимало галасу («Приспана революція», 2013), у дописі в «Газеті виборчій» (2014) написав, наскільки його вразив мій опис жорстокої машини поневолення: «і треба було французу з Сорбонни, щоб описати жахливе кріпацтво, яке запровадили поляки». Марія Яніон, відомий авторитет польської літературної критики, внесла мою книгу в число найбільш вибухових за останні роки («Транси, травми, трансгресія», 2014).

Не можу не згадати і Ольгу Токарчук, лауреата Нобелівської премії з літератури 2019 року, авторку «Книг Якова», в яких дія частково відбувається на Поділлі: у жовтні 2016 р. вона написала мені довгого листа з проханням про зустріч, підкресливши: «Ми потребуємо таких людей, як Ви, які, залишаючись назовні, не обтяжені нашими емоціями чи комплексами, кажуть нам певні важливі істини». Висловлюючись по-простому, скажу, що Ви оздоровчо перевідкриваєте польську голову».

У Росії, попри обмеження поширення й перепони, спеціалісти позитивно сприйняли товстий том, побачивши в ньому передусім внесок в «емпіричне» бачення російської історії, яке останнім часом розвивав журнал «Ab Imperio» в Казані. Історик Михайло Долбілов, автор численних книжок про Північно-Західний край, зазначив, зокрема, що мої дослідження стали відповідником його праць, нам обом вдалося повністю «відновити» західні окраїни Російської імперії. Він, до речі, відіграв велику роль у редагуванні перекладу моєї книжки. Михайло Дмитриев, завідувач кафедри історії України в Москві, і Олексій Міллер, відомий автор досліджень про Україну XX століття, разом зі мною взяли участь у публічній дискусії в Москві та опублікували солідні рецензії, забезпечивши мені почесну, хоча й скромну, позицію в Росії.

Чому це видання українською мовою має стати найважливішим? Річ у тім, що його розрізнені частини, досі не дуже широко відомі, майже не дійшли до пересічного читача, вихідця з селянства, яке поставлено в центр цієї праці як дієву й найчисленнішу силу, що постійно перебувала між польським молотом і російським ковадлом, але незмінно стверджувала свою ідентичність завдяки стійкості й бунтівному духові.

У книзі «З історії етносоціальних конфліктів» (Львів, 2018) Богдан Гудь показав, що в Україні мої праці широко цитували, використовували і запозичували у значній кількості статей, кандидатських, а то й докторських дисертаціях. У дуже докладних примітках він назвав імена молодих істориків, які після публікації моїх трьох книг українською мовою відкрили для себе, якою невичерпною копальнею є історія Правобережжя. Ті, кому це цікаво, можуть переглянути, зокрема, сторінки 33–104 його праці, щоб побачити, як широко використовуються мої дослідження, а далі познайомитися з міркуваннями вченого про зв’язок, який можна провести між народним півстоліттям і Волинським повстанням XIX ст. Б. Гудь показав те, що я передчував: у тих війнах сотні років пригноблення відіграли значно вагомішу роль порівняно з роллю УПА, призвівши до страшного вибуху люті, хай що там у Польщі Г. Мотика пише в своїх останніх публікаціях.

Лише маючи в руках цю книжку, читачі отримають панораму, таку необхідну для нового розуміння речей. Звісно, їм доведеться винести судження й поміркувати. […] В основі кожного відкритого підходу до історії, зокрема тієї, що її викладають у школах і університетах, має бути почуття відносності й тверезий розум.

Останньою небезпекою, яка чатує як на пересічного читача, так і на професійного історика при відкиданні карикатурного дискурсу радянського режиму про боротьбу класів, є свого роду «ангелізація», тобто ідеалізація через прикрашання історії. Потреба бачити себе красивим і добрим. Українська історикиня Тетяна Литвинова піддалася цій тенденції в розлогій історії аграрних відносин на Лівобережжі: «Поміщицька правда»: дворянство Лівобережної України та селянське питання наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.: ідеологічний аспект» (Дніпропетровськ, 2011; Москва, 2016). Авторка змальовує поміщиків тільки освіченими, вони друзі селян і прихильники скасування кріпацтва. Не такі радикали, як Радищев, але люди і сформовані на ідеалі людини доброї від природи, за Жан-Жаком Руссо.

У розлогій рецензії на російський переклад моєї праці, опублікованій в «Українському історичному журналі» (№ 6, 2015), Т. Литвинова розкриває — після численних компліментів на мою адресу — причину власного вибору, що цілком протилежний моєму. Годі, — коротко заявляє вона, — того конфліктного бачення суспільства XIX століття! З ненавистю слід покінчити. Радянська історіографія багато про неї писала й, далебі, перебільшувала. Сьогодні українець прагне бачити й дворян, які були зразками доброчесності, рушійною силою сільської економіки й добрими господарями селянства, що було просто щасливим і жило «нормально», пояснює історикиня. Відкиньмо образ наших предків як жертв кріпацтва й одвічних бунтівників.

Такий підхід до перегляду історії вписується в ейфорійну схему — схему «історичних політиків», які нині намагаються утвердитися. Можливо, на лівому березі Дніпра сільські діди траплялися значно частіше, ніж на правому (?), але я особисто залишаюся вірним — без жодного анахронізму — своїм переконанням, що засновані у Франції в 1789 р. і базуються на Правах Людини.

Мені залишається з вдячністю згадати незамінну допомогу й підтримку моєї дружини Терези під час такого тривалого опрацювання моїх досліджень. Хіба я міг би працювати так плідно без її самовідданості? Видання цього тому є значною мірою завдячую тим, хто повірив і допоміг його видати: Ігорю Кавичу, який цей задум уможливив, Тарасові Марусику, який відкриває мені Україну і мене в Україні, Вірі Соловйовій, яка запросила мене у свій видавничий дім і, звісно, Зої Борисюк, моїй постійній перекладачці, яка здійснила таке потрібне порівняння французького, польського й російського варіантів. Щиро всім дякую.

Париж, лютий 2020 р. Даніель Бовуа

Книги схожої тематики:

1. Слов’янська міфологія (оновлене видання) /Александр Гейштор
2. Сумно ангел зітхнув (Наталія Кавера-Безюк). Історичний роман
3. Кульгавець. Історичний роман з 11 століття (Марія Букрій)
4. Артилерія XIV–XVIII століть з фондів Львівського історичного музею. Мар’яна Верхотурова
5. Вінницьке намісництво (деканат) Русько-Католицької Церкви у XVIII ст.: дослідження, публікація актів візитацій. (Зінченко А. Л., Петренко О. С.)
6. РУСЬКА (ВОЛИНСЬКА) МЕТРИКА. КНИГА ЗА 1569-1572, 1574 РОКИ. Упорядники Кулаковський П. М., Святець Ю. А.
7. Вінницький ґродський суд. Поточна актова книга за 1769 – 1770 роки. Подокументний опис / Укладач Петренко О.С.
8. Переписи Чернігівщини 1638 та 1713 років (Оновлене друге видання)
9. Архів Коша Нової Запорозької Січі, том 9
10. Відомість про залінійні поселення Полтавського полку 1762 року: збірник документів /Сухомлин О. Д./ (Дніпропетровська обл. часів Гетьманщини)

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl