Реконструкція одягу шляхти Брацлавщини 1760–1770-х років із видання «Вінницький ґродський суд».

Вінницький ґродський суд. Поточна актова книга за 1769  – 1770 роки. Подокументний опис / Укладач Петренко О.С./

Подокументні описи за 1769–1770 роки, опубліковані у виданні «Вінницький ґродський суд», дають змогу побачити повсякденне життя Правобережжя XVIII століття. Формально це судові записи, але насправді за ними добре видно, як тоді жило Правобережжя. Не в загальних рисах, а в деталях — через конфлікти, суперечки, щоденні ситуації.

Досить багато матеріалів пов’язано з Коліївщиною. Тут є різні документи — від маніфестів до судових записів і повідомлень про арешти. Вони не пояснюють події «згори», а радше показують, як усе виглядало для людей, які опинилися всередині цих подій.

Окремо трапляються згадки про присутність російських військ. Вони діяли на території воєводства під час боротьби з конфедератами та придушення повстання. Паралельно з цим фіксуються і татарські напади на південні райони — із ясиром, пограбуваннями, спаленими поселеннями.

Судові конфлікти XVIII століття: документи про землю, майно, оренду та наїзди

• У записах багато звичайного життя, якщо його взагалі можна назвати звичайним. Постійні конфлікти за землю, майно, оренду. Наїзди, грабунки, судові позови. І цікаво, що в цих історіях фігурують усі — від селян і міщан до шляхти.
• Є й інша лінія — переселення. Селяни тікали, переходили до інших власників, шукали місце, де буде трохи легше. З документів це добре видно, навіть без окремих пояснень.
• Час від часу трапляються деталі, які додають об’єму: які культури вирощували, як працювала торгівля, які збори намагалися стягувати. Іноді видно й відверті зловживання, попри формальні заборони.

Окремі записи стосуються церковних справ — участі священників і ченців у різних процесах. Це ще один штрих до загальної картини.

У підсумку це не просто збірка документів. Це такий зріз часу, де багато імен, подій і ситуацій. Через це книга може бути цікава не лише історикам, а й тим, хто шукає щось про свій рід або просто хоче зрозуміти, як тоді все виглядало насправді.

Фрагмент із книги 

ПЕРЕДМОВА

Пропонована читачеві праця є продовженням публікації інвентарів актових книг Вінницького ґродського суду¹. Всього з XVIII ст. уціліли 3 актові книги суду: 2 поточних² (1768, 1769-1770 рр.) і 1 записова³ (1768 р.). Решта книг загинула у 1943 р. під час штурму Києва радянськими військами. У дорадянський час реєстри актів Вінницького ґродського суду не укладалися, так само ніколи не видавалися книги у повному обсязі.

Нині поточна актова книга Вінницького ґродського суду за 1769-1770 рр. зберігається у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві. Входить до складу фонду 44 «Вінницький ґродський суд» (опис 1, спр. 5). За нумерацією давніх актів при Університеті Св. Володимира мала № 4662. Книга оправлена в нову картонну палітурку. Збереглася повністю, але в нижній частині практично усіх аркушів видно сліди замокання, через що тексти окремих актів пошкоджено. На арк. 613 на червоному сургучі міститься відбиток печатки «Комісії, височайше встановленої для приведення в порядок метричних і актових книг по Київській, Волинській і Подільській губерніях», підсумковий запис про те, що членами Комісії пронумеровано і прошнуровано 612 аркушів 26 червня 1835 р., 4 підписи. Шнурок зрізано.

У книзі міститься 955 нумерованих актів, з яких № 22 це лише регеста, сам акт не вписано, залишено для цього вільне місце, і 1 регеста невписаного акта, яка не має номера (№ 958 публікації).

Книга містить ненумерований аркуш, який вклеєно перед арк. № 1, на якому записано копію акта № 21, що на арк. 11 зв. – 12; також арк. 614-613 зв., вклеєний пізніше, на якому ненумерований акт, опис якого подано під №№ 956, 957.

У нумерації актів є помилки. Так після акта № 198 ідуть №№ 6 і 7, потім 199; акти на арк. 148 (№ 251 публікації), на арк. 170 зв. (№ 285 публікації), на арк. 413 зв. (№ 691 публікації) не пронумеровані; три акти містять по два номери – 300-301, 772-773, 843-844, № 827 – пропущено. З огляду на це регеста надає наскрізну нумерацію і вказано оригінальні номери актів. Основна мова книги – польська. Окремі акти (позови ТКЛ, Львівського ґродського суду, Задвірного королівського асесорського суду, окремі маніфестації) вписані латинською мовою. Розбивка актів за видами така: маніфести (626), протести (107), зізнання возних про арешти (166), зізнання возних про огляди (102), зізнання возних про оголошення авізо (2), реквізиції актів (10); позови ТКЛ (4), ВГС (6), Львівського ґродського суду (3), Коронного маршалківського суду (4), економічної комісії СК (12), Задвірного асесорського суду (1), військової комісії (1). Частина актів містить по 2 і більше документів: до маніфестацій і протестацій дописано зізнання возних про огляди, арешти, вручення позовів тощо.

Дати початку і закінчення книги: 2 січня 1769 – 27 вересня 1770. Суд припинив діяльність наприкінці вересня 1770 р. у зв’язку з поширенням у Брацлавському воєводстві епідемії моровиці. Чистовий варіант книги переписувався після 1770 р. писарі сплутали датування окремих актів. У книгу помилково було вписано навіть окремі акти, датовані 1768 роком.

Укладання подокументного опису здійснено на таких засадах: зазначення часу і місця події, усіх її учасників, короткого змісту суті події. Відповідно – у публікації максимально подано інформацію, що міститься в актовій книзі. Регести латиномовних актів містять в кінці позначку в дужках – «лат». Хронологія джерела – за григоріанським календарем. Географічні назви передано в основному за сучасним українським правописом, а у разі значних розбіжностей – збережено фонетичні особливості джерела. Імена і прізвища передано зі збереженням фонетичних особливостей джерела та з урахуванням норм сучасного українського правопису. Наведено мовою оригіналу повні тексти актів 46, 185, 197, та частково – акта 381, які містять особливо цінну інформацію.

В актах згадуються судові урядники Вінницького ґродського суду: пограничний суддя Брацлавського воєводства і вінницький ґродський віце-регент Антоній Кулеша, намісники бурґрабства: Антоній Яковицький, Ян Баль-Медвецький, Міхал Єдлецький, Томаш Чарковський, судовий інстиґатор і намісник бурґрабства Ян Єдлецький, тимчасові (pro tunc) намісники бурґрабства: Войцех Урбінський, Станіслав Новіцький, Онуфрій Чайковський, Войцех Ягелович, Онуфрій Московський; архівіст Станіслав Барановський. Інститут возних налічує аж 123 особи. Переважну більшість з них в документах називано отамперами, тобто представниками найнижчого стану, і кожен з них фігурує в актах, пов’язаних з одними й тими ж ескападами. На нашу думку, тут ідеться про клієнтів або підданих вельмож, для яких ті-таки вельможі вистарали патенти на возівство задля представлення інтересів панів у судовому процесі. Наприклад, возний Федір Артеменко (Артимович) був підданим волинського хорунжого Юзефа Загурського із с. Луки-Мелешківської, прожив довге життя і значиться у ревізії 1795 р. серед селян того села⁴.

Він фігурує винятково в актах, порушених Ю. Загурським, причому як свідки для вчинення оглядів і арештів залучалися шляхтичі Ян і Павел Ремішевські, Войцех і Казімєж Остацевські, які були клієнтами того-таки Загурського і мешкали у його вицґерданому маєтку. У книзі згадуються і вінницькі ґродські палестранти⁵: Ян Баль-Медзведський, Стефан Левський, Стефан Пактольський, Войцех-Ігнацій Бурбінський, Анджей Брундзіцький, Онуфрій Московський, Міхал Стефанович, Юзеф Качоровський, Ігнацій Данилевський, Ігнацій і Онуфрій Чайковські, Антоній Клемент, Ян Гоздович, Якуб Носальський, Анджей Івановський, Стефан Леський, Ян Єжевський.

Значна частина документів книги стосується подій Коліївщини. Серед них маніфести власників, держанців, уповноважених єврейських кагалів міст та містечок Брацлава (док. 1976), Прилуки (док. 249), Вінниці і Коломонова (док. 269), Красного (док. 395, 820), Гайсина (док. 621), Стражгірки і Вороновці (док. 665), Стражгірки (док. 855), Липівця, Лисянки і Чигирина (док. 700), Немирова (док. 716), Жорнища (док. 760), Янова (док. 834), Турбова (док. 871), Погребища, Босівки, Спичинців, Межиріччя (док. 882, 900), які подають окремі оповіді про події під час селянсько-гайдамацького повстання, розповідають про вторгнення на південь Брацлавщини татарського війська тощо. Зокрема уповноважений А. Боженцького Ігнацій Раданович заявляє, «що 1768 р. перед святом Яна Хрестителя ребелія селянська, яка нагнала за евреями-втікачами, розтягнула по всьому гостинцю з Липівця до Прилуки і страх великий краєві тутешньому принесла, через те місцеві євреї з Прилуки і довколишніх сіл усі повтікали, покидавши усе своє [майно], і лише на зиму дехто почали повертатися до своїх пусток, коли однак у цьому році у місяцях квітні і травні підійшли шляхти і євреї, утікаючи з України, проходили шляхом, то, злякавшись нових заворушень, усі знов повтікали до міст у сусідніх воєводствах» (док. 249). Економ Вінницького староства К. Пепревич оповідає, «що коли у 1768 р. в Україні розпочалися селянські бунти, ті ж бунтівники, ганяючись за евреями і шляхтою і б’ючи їх в околицях Вінниці, відважилися вступити в місто, тоді мешканці міста й довколишніх сіл, рятуючи своє життя, вкладали майно і порозбігалися хто у турецький кордон, хто в глиб Польщі, і з тієї втечі ледве половина євреїв повернулися до своїх або спустошених будинків, або, як у містечку Коломонові Вінницького староства, дощенту спалених, до того ж і піддані зі старостинських сіл порозбігалися, так що їх залишилося від чверті до третини» (док. 269). Події в Гайсинському та Кисляцькому старостві описано в маніфесті С. Пактольського: «коли у 1768 р. вибухнули селянські бунти в глибшій Україні, то вони захопили і Гайсинське, і Кисляцьке староство, бунтівники, увірвавшись у місто, його обивателів єврейської віри вирізали, інших по селах і по дорогах під час втечі покололи і вивордували, інші ж, рятуючи життя, покинули домівки та майно і повтікали та не повертаються з огляду на ватаги гайдамаків, що досі орудують біля староства» (док. 621). Я. Вітушинський описує події у м. Немирові та інші маєтках Францішека, Вінценти і Юзефа Потоцьких: «коли у 1768 році перед зеленими святами м. Немирів, будинки, крамниці (крамниці) єврейські з різними товарами, християнські будинки, церква, костел, замок і все місто Немирів згоріло і повністю знищене було вогнем через збунтування свавільного селянства і забиття людей: поляків, шляхти, вельможних посесорів, євреїв по різних містах, селах, що лежать у Брацлавському воєводстві, євреї немирівські з міст і сіл Немирівського ключа, також Бубнівського, Четвертинівського, Костянтиногородського і Ободівського ключів, рятуючи життя і здоров’я, з дружинами і дітьми одні на Волинь і дальші безпечні воєводства, інші ближче за кордон турецький на Волощину утікали, на Побережжі з дружинами, дітьми, кревними і коліями вбиті, інші, діставшись на Волинь, від нападок гультяїв і волів побиті на смерть, інші своєю припадковою смертю загинули, ті ж, що на Волинь повтікали, назад у небезпечний край не повернулися» (док. 716). Документи розповідають про вбивство повстанцями у с. Коржовому Кути Уманського ключа заставного посесора звенигородського підчашого М. Хмелецького (док. 16), про розграбування і спалення селянами у спілці з гайдамаками двору і господарства А. Дружбиновича у с. Сологубівці (док. 33, 203, 205), про розграбування селянами Босівського ключа у спілці з гайдамаками маєтку суборендатора посесора с. Паньково Моста брест-литовського скарбника Т. Бжостовського (док. 286), про переховування священиком с. Тарнави Веселовським розграбованого бунтівниками майна вбитих посесорів сіл Тарнави і Терлиці Вінницьких, перехід того-таки священика з унії на православ’я і складання присяги перед М. Залізняком (док. 336), про розграбування бунтівниками і гайдамаками двору перемишльського ґродського віце-регента К. Гневковського у с. Цвіжові біля Умані та маєтку в с. Михайлівці біля Тульчина, у зв’язку з чим було втрачено різні документи (док. 421), про напад селянської громади с. Городища на м-ко Жашків і цілковите його розграбування (док. 720). Маніфест Войцеха-Ігнація Бурбінського детально оповідає про жорстоке вбивство повсталими селянами у с. Малій Березянці його батька Мацея-Антонія Бурбінського, матері і сестри, а також розграбування майна (док. 47). Маніфест Яна Жадановича, поданий від імені львівського ловчого вельм. Антонія Млінського яскраво описує події, які відбувалися під час селянсько-гайдамацького повстання у м. Хмільнику Подільського воєводства та про участь у них самого А. Млінського.

(док. 596). З наведеної інформації видно, що селянсько-гайдамацьке повстання поширилося по всій території Брацлавського воєводства і перекинулося на сусіднє — Подільське. Урядники, шляхта і євреї змушені були втікати навіть з адміністративного центру воєводства — Вінниці.

Документи книги містять інформацію про перебування російських військ на землях брацлавського воєводства, які вторглися сюди для боротьби з військом конфедератів і для придушення Коліївщини. Йдеться про велику кількість гарнізонів і окремих підрозділів. Російські військові перебували в Теплику (док. 546), Монастирищах (док. 108, 669), Жабокричі (док. 673), Немирові (док. 369, 674, 930), Животові (697), Ямполі-Побережному (док. 706), Острожку (док. 708), Брацлаві (док. 829), Ладижині (док. 908), Вінниці (док. 124), Браїлові (док. 124), Комарівці (док. 177), Вишківцях (док. 390, 453), Літині (док. 472). Це мало вигляд окупації. Російські війська втручалися у суперечки між землевласниками, вчиняли реквізиції майна, на власний розсуд судили кримінальних злочинців. У м. Мурафі серед населення навіть ширилися чутки про швидке приєднання краю до «московських урядів» (док. 859).

Є в книзі згадки і про вторгнення у південну частину Брацлавщини, зокрема на Побережжя, татарського війська у зв’язку з нападами гайдамаків на турецьку територію, забирання людей у ясир, розграбування майна і худоби, спалення поселень (док. 413, 716, 738, 793, 820, 871). Цікавим є маніфест козака Брацлавського і Київського воєводств про те, що вони приєдналися до російського війська для боротьби проти гайдамаків, гультяїв, татар і турків, у якому чітко простежується вплив заохільних організаторів його вчинення — росіян (док. 185).

Вписані у книгу документи містять інформацію про напади на маєтки, захоплення земель, вирубування лісів, виловлювання риби у ставках, скошування сіножатей і посівів зернових, сваволю, грабежі, розбої, вбивства, які масово вчиняли селяни, міщани, шляхта, прізвищами яких, а частою учасниками були власники і посесори маєтків уже після придушення Коліївщини. Приводом до насильства часто були нерозв’язані поземельні суперечки між суміжними маєтками. Великий масив актів стосується конфлікту між власником с. Андрушівки Міхалом Гриневуцьким, посесором графом Шембеком та власником с. Плискова Якубовським (док. 1, 8, 174, 316, 322, 389, 505, 521, 528, 807, 808, 886, 890) та конфлікту між власниками Плискова і власниками Шпичинецького ключа Мураськими (док. 889, 890, 891). Криваві розбої відбувалися на пограниччі Іллінецького ключа Сангуша та Дашівського і Кальницького ключів Плятерів (док. 186, 193, 534). У безлічі епізодів насильства вражає цілковито неадекватний, нічим не мотивований рівень жорстокості, яку вчиняли селяни і дрібна шляхта між собою. Причому за вбивство селянина шляхтича навіть не притягали до кримінальної відповідальності, бо все ще діяло середньовічне законодавство, яке визнавало представників найнижчого стану по суті майном свого пана.

В матеріалах книги відображені міграційні процеси. Зізнання возних про арешти розповідають про втечі селян і поселення в маєтках інших власників. Протекуються такі маршрути міграції: с. Семенівка — с. Радівка Янівського ключа (док. 11), маєток Пулини біля Житомира — маєток Ссала (док. 396), с. Лука-Мелешківська — с. Махнівці Браїлівського ключа (док. 397), с. Коростків с. Любар — с. Збараж Прилуцького ключа (док. 519), с. Біликивці — м-ко Прилука (док. 733), Уладівський ключ — с. Білашки Погребищенського ключа (док. 765), с. Хмелик — с. Кошова (док. 794), м-ко Пиків — с. Кожанка Уманської волості (док. 950). Останній документ примітний тим, що одночасно втік 21 господар. Орендний посесор с. Васильківці К. Бжезінський для заміщення втеклих селян і збільшення кількості підданства виловлював блукачів по шляхах і заселяв їх у спорожнілі селянські хати (док. 683).

У документах є чимало інформації для вивчення соціально-економічної історії. Виробництво поташу зафіксовано в Супрунівському маєтку (док. 3, 9, 97, 592, 649, 773), с. Липівці (док. 237), с. Бохоники (док. 650), маєтках Станіслава Кордишта Глиняни, Кордишівці, Микулинці, Рижкові і Боркові (док. 163, 732), Луці-Мелешківській (863). У м-ку Кальниболоті згадується як поташевий майдан, так і селітряні (док. 570). Поташ транспортувався підводами до м. Казімежа (тепер м. Казімеж-Дольни), а звідти сплавлявся річкою Віслою до Ґданська. У маніфесті В. І. Бурбінського від імені Ю. Загурського проти М. Вольковського подається перелік начиння, пограбованого губернатором останнього М. Годебським у м-ку Ворошилівці, яке люди пана маніфестанта транспортували в Лука-Мелешківську для запровадження там майдану. Якась фабрика (мануфактура) існувала в маєтку А. Мишки-Холеневського м-ку Янові (док. 67).

У реляції возного генерала Ґжеґожа Левицького про введення ним у заставне володіння с. Івонівцями Шпиківського ключа Еви і Терези Врублевських зазначено прибуткові статті, з яких формувалася рента маєтку: поля, ріллі, сіножаті, ґрунти, піддані тяглові і піші, їхні повинності, відробітки, чинші, дані, данини, панщина, десятини, подорожчина, стави, млини з і них мірки, корчемна оренда, двір і все його обійстя, броварні, корчми, пасіки, ріки, ринки, ліси, гаї, зарості, закутки і загалом усі належності, які той маєток віддавна у своїх межах, границях і обходах мав і перебував (док. 457). У маніфесті Ю. Цьолка-Коморовського зазначено, що М. Лянцкоронська, передаючи йому в орендну посесію Хайлівський ключ, ніяких чиншів, крім корчемних оренд, не подала, але усіх підданих тих маєтків зобов’язала до панщини і тяглової день оцінила по 10 гр., а пішої по 8 гр., так само шарварки, зажинки від тяглових, а закоски, обкоски, заграбки, ограбки, зажинки, обжинки день по 8 гр. (док. 573).