Ілюстрації татарської та польської кінноти доби татарських набігів на українські землі

Загроза зі степу та битва під Лопушним

Є книги про великі перемоги, а є книги про часи, коли саме виживання вже було перемогою. «Загроза зі степу та битва під Лопушним 1512 року» — саме про таку епоху. Боротьба з агресією Кримського ханства, що почалася в XV столітті та продовжувалася протягом двох наступних віків Великим Князівством Литовським, а пізніше Річчю Посполитою, була одним із епізодів одвічних змагань землеробських осілих народів Східної Європи із народами Великого Степу, що раз за разом насувалися зі сходу.

Основою економіки Кримського ханства значною мірою були воєнні походи та работоргівля. Майже щороку татарські загони здійснювали набіги на українські землі. Особливо потерпали Київщина, Поділля, Волинь і Брацлавщина. Під час нападів спалювалися міста і села, руйнувалися господарства, а тисячі людей потрапляли у полон. Полонених продавали на невільницьких ринках Криму та Османської імперії, насамперед у Кафі — великому торговельному центрі на узбережжі Чорного моря.

Одним із найвідоміших нападів стало розорення Києва у 1482 році ханом Менглі Гіреєм. Місто було пограбоване і частково спалене, а багато мешканців загинуло або потрапило в неволю. Ця подія справила велике враження на сучасників і показала слабкість оборони південних рубежів.

Постійна небезпека з боку татар змусила місцеве населення шукати нових способів захисту. Уздовж степового кордону будувалися замки та укріплення, створювалися сторожові служби. Саме в умовах боротьби з татарськими набігами поступово формувалося українське козацтво, яке згодом стало головною силою оборони південних земель.

Нaслiдкoм пoгрoмiв, якиx Русь нe пaм’ятaлa з чaсiв Бaтия, стaли вeличeзнi гoспoдaрськi спустoшeння й людські втрати.

Пропонована книга переносить читача в XV-XVI ст. і розповідає про те, яким чином наші предки боронили свій край від загрози зі сходу та зосереджується на одній з найвідоміших перемог над татарами — Битві під Лопушним у 1512 році.
Книга проілюстрована кольоровими реконструкціями для унаочнення вигляду вояків того часу.

Фрагмент із книги “Загроза зі степу та битва під Лопушним”

ВСТУП

З середини XIV ст. територія сучасної України, що на той час перебувала під татарською владою, стала об’єктом експансії нової динамічної сили — ранньофеодальної литовської держави. Використовуючи внутрішнє ослаблення Золотої Орди, яка не змогла протидіяти наступу західного сусіда, Литва за Ольгерда в 70-х роках XIV ст. дійшла до дніпрових порогів. За Вітовта її південним рубежем стали береги Чорного моря. Тяжка поразка від татар на Ворсклі у 1399 році припинила подальше просування в цьому напрямку. Але в середині наступного століття, після переможного завершення у союзі з Польщею боротьби з Тевтонським Орденом та ліквідації феодальної роздробленості, а також після припинення дальшої експансії у північно-східні Русі, на сплюндрованих Батієвим нашестям і все ще слабо заселених землях південної Русі потрохи почалося поступове відновлення населення та певне оживання господарства.

Але нове залюднення давніх земель Київської Русі загальмували напади кримських татар. Боротьба з агресією Кримського ханства, що почалася в XV столітті та продовжувалася протягом двох наступних віків Великим Князівством Литовським, а пізніше Річчю Посполитою, була одним із епізодів одвічних змагань землеробських осілих народів Східної Європи із народами Великого Степу, що раз за разом насувалися зі Сходу.

Часто, діючи як союзник Московської держави в її війнах із Литвою за руські землі, кримські татари з року в рік спустошували землі Півден но-Західної Русі аж до середини 1530-х років. Наслідком погромів, яких Русь не пам’ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення й людські втрати, що складалися як із фізично знищених, так і виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула.

В українській історіографії нерідко можна зустріти думку, що Литва й Польща, до складу яких входили тоді землі нинішньої України, фактично усунулися від виконання обов’язку з оборони своїх земель і підданих від жорстокого ворога, і лише з появою запорізького козацтва землі України було взято під захист.

Ця думка не нова, і стосовно Литовської держави траплялася й у роботах польських істориків. Вони твердили про неадекватність литовської системи кордонної сторожі, слабкість замків, деградацію військової цінності городян, протиставляючи литовській слабості польську систему оборони від татар. У російській історіографії тема розглядалася під дещо іншим кутом: як гранична подія подавалася ліквідація Київського князівства у 1471 році, і причиною ослаблення захисту руських земель від степових кочовиків порівняно із часами Київської Русі чи Ольгерда з Вітовтом вважалося те, що центральний литовський (віленський) уряд розглядав українські землі як чужі, і виходив з апатії лише тоді, коли татари загрожували внутрішнім районам Великого Князівства Литовського.

Російські історики (починаючи з М. Владимирського-Буданова), а за ним й історики українські, стверджували: оборона від татар лежала переважно на плечах місцевої людності, акцентуючи увагу на зростанні ролі запорізького козацтва¹. Подекуди також визнавали роль руських магнатів із їхніми приватними військами та замками.

Саме такої думки дотримувався Михайло Грушевський. Стверджуючи, що татарські набіги принесли більше лиха українським землям, ніж печеніги, половці і навіть погром Батия, він вважав: руські князі у XI-XIII ст. значно ефективніше билися з кочовиками, ніж Литва з татарами в XV-XVI ст. Згідно з ним, боротьбу з татарами проводили тільки місцеві українські чинники і козаки, яким литовська держава не давала майже жодної допомоги².

Висновки Грушевського мали великий вплив на пізніших дослідників. Так, наприклад, Дмитро Дорошенко писав: «Литовський уряд не міг дати собі ради з цим лихом [татарськими наїздами — А.Г.]. Він не зволів організувати оборони, і само населення мусило так або інакше цю оборону організувати»³. Подібно писав Іван Крип’якевич: «Оборона українських земель була заслаба; кордонні фортеці Кам’янець, Браслав, Черкаси, Остер були укріплені слабо. Великі простори залишалися безборонні підчас нападів кочовиків»⁴.

Радянська історіографія не поглибила досліджень в цій галузі, бо приділяла увагу проблематиці захисту від татар московських земель, повторюючи щодо України старі тези російської та української історіографії: «замки були недостатнім захистом проти татар, озброєння їхнє було примітивне й слабке, військові залоги стояли тільки в деяких замках та і то не завжди, не кажучи вже про те, що ті залоги були нечисленні, польсько-литовська держава не вживала відповідних заходів проти турецько-татарських нападів, а тільки оплачувала «подарунки» кримському ханові»⁵, «Литовські та польські феодали, під владою яких в той час знаходились українські землі, мало дбали про їх захист. У боротьбі проти татарських нападів населенню доводилось покладатися на себе»⁶.

У роботах, що вийшли у незалежній Україні, ця тема описується дуже схоже: «Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніпров’я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля — систематично спустошувалися». Наталія Яковенко читаємо: «Руйнівному татарському смерчу литовські і польські влади не мали чого протиставити. Невеликі прикордонні замки, де довколишнє населення могло перечекати черговий набіг, не задовольняли потреб масштабної оборони. У скарбниці Великого Князівства коштів для утримання регулярного війська на пограниччях не вистачало, а почергові польні сторожі бояр, які роз’їздами чатували на шляхах і переправах татарських, здатні були зупинити просування хіба дрібних татарських ватаг, а не великого війська.

Книги схожої тематики:

1. Слов’янська міфологія (оновлене видання) /Александр Гейштор
2. Сумно ангел зітхнув (Наталія Кавера-Безюк). Історичний роман
3. Кульгавець. Історичний роман з 11 століття (Марія Букрій)
4. Артилерія XIV–XVIII століть з фондів Львівського історичного музею. Мар’яна Верхотурова
5. Вінницьке намісництво (деканат) Русько-Католицької Церкви у XVIII ст.: дослідження, публікація актів візитацій. (Зінченко А. Л., Петренко О. С.)
6. РУСЬКА (ВОЛИНСЬКА) МЕТРИКА. КНИГА ЗА 1569-1572, 1574 РОКИ. Упорядники Кулаковський П. М., Святець Ю. А.
7. Вінницький ґродський суд. Поточна актова книга за 1769 – 1770 роки. Подокументний опис / Укладач Петренко О.С.
8. Переписи Чернігівщини 1638 та 1713 років (Оновлене друге видання)
9. Архів Коша Нової Запорозької Січі, том 9
10. Відомість про залінійні поселення Полтавського полку 1762 року: збірник документів /Сухомлин О. Д./ (Дніпропетровська обл. часів Гетьманщини)

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl