Форзац видання з картою українських земель початку ХХ століття.

Україна — наш рідний край /Степан Рудницький/ (2025)

Коли береш до рук книгу «Україна – наш рідний край», з’являється дивне відчуття: ніби хтось відкриває перед тобою стару мапу й тихо каже — ось наша земля. Не вигадана, не абстрактна, а жива. З ріками, що течуть крізь століття, містами зі складною долею, степами, дорогами, людською пам’яттю.

Цю працю Степан Рудницький написав ще у 1917 році — у час, коли Україна тільки намагалася втримати себе серед воєн, імперій та чужих кордонів. Але читається книга не як сухий підручник чи академічне дослідження. Швидше — як спроба пояснити сучасникам, що таке Україна і чому її потрібно знати.

Рудницький був не просто вченим. Фактично саме він заклав основи української географії. І в цій книзі це добре відчувається: автор уважно дивиться на рідну землю, намагається зрозуміти її характер, пояснити, чим живуть різні українські землі і що об’єднує людей між Карпатами та Чорним морем.

Тут є і географія, і історія України, і дуже особисте ставлення автора до свого краю. Подекуди здається, що він не просто описує місцевості, а переживає за них. Саме тому багато думок, написаних понад сто років тому, звучать сьогодні несподівано сучасно.

Це книга про Україну, яку варто читати повільно. Не для того, щоб швидко перегорнути сторінки, а щоб уважніше придивитися до країни, в якій ми живемо. До її простору, історії та людей.

Чому варто звернути увагу на це видання:

• перевидання праці Степана Рудницького 1917 року;
• одна з ключових книг для розуміння української географії;
• поєднання історії України, культури та географічного погляду на державу;
• цікаве видання для всіх, хто любить книги про Україну та її минуле;
• можливість побачити Україну очима людини, яка вірила в неї ще понад століття тому.

Замовляючи цю книгу, ви отримуєте більше, ніж паперовий том. Ви відкриваєте для себе подорож, яка триває вже понад сто років і ще не завершена.

Фрагмент із книги 

«Бо любити свою рідну землю значить не лиш любити свою рідну хату, своє рідне село чи місто, свою рідну околицю, а любити всю землю, весь простір, де люди говорять рідною мовою, ховають рідний звичай, живуть рідними споминами минувщини, леліють рідні надії на будучину!

Наш рідний край великий! Не легко одному чоловікови змірити його власними ногами та заглянути власними очима в кожен закуток, яка там сторона, як там люди живуть. А знати се доконче треба, бо любов рідного краю конче повинна основуватись на його пізнанню! Нам Українцям не треба слїпої любови для України, ось так як матїр любить свою дитину та видить в нїй все добре й гарне хоч нераз воно не так! Нам Українцям нема добра з такої слїпої любови рідного краю й народу, що любить все без розбору чи добре й гарне, чи лихе й погане, коби лиш українське. Нам Українцям треба розумно любити Україну, кріпко любити все що в нїй добре й гарне, цурати ся всего, що лихе й погане й працювати з усїх сил, щоб поганого на Українї не було.»

ЛЮБІМ І ПІЗНАВАЙМО НАШ РІДНИЙ КРАЙ!

Нераз бувало бачу як злиденний український мужик покидає на все рідну хату, щоби за морем чи в далекій Сибірі шукати землі і нового життя. Рідна землиця немов мачухою була для него, змалку поливав він її своїм потом, а вона невдячна ледві стільки йому давала, що не вгиб із голоду та холоду. Всі помітували ним, гордили, гнобили, бути не давали. Прямо не було йому життя на рідній землі…

І чому ж його лице немов чорною хмарою повите, чому ж він з такою розпукою обіймає виходжені пороги своєї нужденної хатини, чому його жінка й діти голосять як по померлім? Прецінь всім їм по злиднях на батьківщині присвічує здалека обіцяний за морями та горами рай!

Чому кожний з нас, коли його судьба зажене в далекі чужі землі так тужить за тими місцями, де вродив ся й зріс? Нераз на чужині здобув майно, родинне щастє, пошану людей — а таки все тягне його непереможною силою до рідних місць!

Се тому, що кожний таємничий чоловік любить свою батьківщину! Є правда такі, що їм всюди батьківщина, де лиш добре жити, та се не добра прикмета. Не на те тебе рідна земля вродила, виховала, щоби ти єї шавав собі нової шукав. Се неначе б ти рідну неньку кинув і другої забажав!

У нашого народа таких нетягів, що самохіть собі нової батьківщини шукають, на своїх забувають, дуже небагато. Натомість кожний з нас, чи він мужик чи міщанин, чи робить руками чи головою, чи бідний чи богач, щиро любить свою батьківщину. І так було все, весь наш народ, любив свою рідну землю любить її і Бог дасть повіки єї любити буде.

АЛЕ ЯК?

Ту на жаль треба сумне сказати. Споконвіку живе наш народ на своїй рідній землі, від більш як тисячу літ має він свою історію: своїх королів, князів, бояр, славні визвольні війни, щасливі часи мира, часи величі й часи занидїв. А прецінь тепер так є, що лиш небагато між нами таких, що любило свою землю як слід. Ось дивись — пристав хто на друге чи третє село. Вже він жалується, що попав на чужину, хоч люди говорять тою самою мовою, ходять в такій самій ноші, ті самі звичаї держать! Переселить ся хтось із села в найблизше місто — й тут вже для него чужина. Та мало сього! Просвіченої Галичанинови чужина на Буковині чи в Київі, Киянинови в Галичині чи в Таврії і т. є. Се дуже сумно!

Бо любити свою рідну землю значить не лиш любити свою рідну хату, своє рідне село чи місто, свою рідну околицю, а любити всю землю, весь простір, де люди говорять рідною мовою, ховають рідний звичай, живуть рідними споминами минувшини, леліють рідні надії на будучину!

Наш рідний край не є Київщина чи Лемківщина, Гуцульщина чи Кубанщина, Холмщина чи Таврія, Полісє чи Чорноморя, Поділє чи Донеччина, Бойківщина чи Харківщина, Підлясє чи Херсонщина, Волинь чи Полтавщина, Чернигівщина чи Катеринославщина!

Наш рідний край — се велика, богата, славна Україна! Усі ті дрібні землі, що ми їх назвали та ще багато инших, разом усі до купи творять нашу батьківщину. Як далеко гомонить наша рідна мова й пісня, як далеко наш народ живе, так далеко сягає Україна. Давно, давно, звих шістьсот літ тому назад зачали наші славні прадіди великі називати Україною свою землю. Ми, погані правнуки сих великих прадідів, призабули се славне, велике імя, люті наші вороги, що дрожать перед самим тим іменем, захотіли стерти його з лиця землі й з людської памяти. Та воно віджило, воскресив його наш батько Тарас і инші будителі народного Духа. Нехай же воно не вмирає. Нехай не втраєть ся споротна давна година, нехай ніхто з нас не назве своєї вітчини інакше, як Україною.

Те саме мож сказати про назву нашого народу. Богато, пребогато ще між нами таких, що як спитаєш його хто, що він? — відповідь: я Русин, Малорос, хахол, православний, Подоляк чи Кубанець, Поліщук чи Гуцул, Лемко чи Полтавець. Не знають сяраки, що все те одно є, що всі вони не що инше, а Українці з ріжних сторін великої України. І тішать ся наші вороги, що наш великий народ ще не почуває себе одним, що забув свою давну славну назву Українців. Бо всі ті імення, що ми навели, або зовсім нічого не варті, або занадто дрібні. Ось питаємо земляка: що ви за оден?

Одвічає: Православний. Ото відповідь! Аж тепер не знати що він є. Бо православні є й Москалі (кацапи) й Білорусини (або як у нас кажуть Литвини) й Українці й Греки й Серби й Болгари й Вірмени, ба навіть Самоїди й Камчадали! Так само скажеш: я Русин. Цюж з того — ще таки не знати хто ти є: чи ти Москаль („Великорусин”), чи Литвин („Білорусин”), чи Українець („Малорусин”), чи Галичанин („Червонорусин”), чи Підляшанин („Чорнорусин”). Бо Русинів богато всяких було й є. Був час, що назва Русин була добра — вона означала дійсно усіх Українців. Та так було тисячу літ тому назад і ніколи вже не вернеть ся. Стару нашу назву присвоїли собі Москалі тай не сила їм її відобрати. Так само Білорусини стали окремим народом. Тому назва Русин, чи назва Малорос, заведена Москалями, щоби нас задурити й обмосковщити, для нас Українців дуже непригожа. Тай нема такого ніде на світі, щоби одним іменем називати кілька народів. Ось Німці, Англійці, Голяндці, Фламандці, Шведи, Данці, Норвежці — всі з німецького кодла. А нехай би їм хто велів, щоби вони називали себе одною спільною назвою! Сміх тай годі.

Так само, та ще сумнійше є з назвою „хахол”. Частенько приходить ся чути як наш земляк з росийської України каже про себе, що він „хахол”. Стид та ганьба! Придумав Москаль насмішливу назву на Українців і вони самохіть її приймають!

Вже менше важне й сумне, що наші люди називають себе після сторін, з яких походять (Киянином, Гуцулом, Подоляком, Кубанцем то що). Та все таки се не добре. Бо се так як би хто, коли його питають з якого він села, сказав з якого кута він є. Бо в селі є всякі кути чи присілки. Хто не з того села, їх не знає. Так і чужий чоловік не знає України. Тому не говори йому, що ти Полтавець чи Чорноморець, Волинюк чи Бойко, а говори вперве: я Українець. Се, а не инше твоє народне імення, все инше се неначе пояснення до него.

Тому то нехай не буде між нами иншого народного імені як Українець, український! Сказав би дехто: от пусте слово! Та так не є. Се твоє імя значить що ти є член одноїцільного, великого народу й почуваєш себе ним. Се знак, що твій народ не хоче на дальше в роздріб жити, що прокинув ся з вікового сну й зібравсь у велику одноцільну громаду, щоби вибороти собі кращу будучність!

Вже з сего, що ми дотепер сказали, виходить, що любов рідного краю і народу мусить обіймати цілий рідний край і народ. Наш рідний край великий! Не легко одному чоловікови змірити його власними ногами та заглянути власними очима в кожен закуток, яка там сторона, як там люди живуть. А знати се доконче треба, бо любов рідного краю конче повинна основуватись на його пізнанню! Нам Українцям не треба сліпої любови для України, ось так як матір любить свою дитину та видить в ній все добре й гарне хоч нераз воно не так! Нам Українцям нема добра з такої сліпої любови рідного краю й народу, що любить все без розбору чи добре й гарне, чи лихе й погане, коби лиш українське. Нам Українцям треба розумно любити Україну, кріпко любити все що в ній добре й гарне, цурати ся всего, що лихе й погане й працювати з усіх сил, щоб поганого на Україні не було.

Та до того доконче треба свою Україну добре пізнати. Дорога до сего пізнання йде лише через науку.

Є ріжні науки, що можуть нас навчити чого потрібно про Україну. Є історія України, що розповідає нам як наш народ жив та яку долю переходив від найдавніших часів до нинішнього дня, є українська етнольогія, що учить нас які гарні звичаї та обичаї є тепер в українського народа, є українська література, що розказує нам які гарні пісні, приповідки, казки, пословиці видумав наш народ, які твори написали його писателі-поети, одним словом — богато наук, що говорять про Україну.

Однак мабуть найважніша між ними — се географія України. Географія, або землепис, землезнання обіймає всі найважніші відомости про землю й народ, що її заселює. Вона оповідає про сушу й море, про гори, горби, височини, низи, про ріки, озера й багна, про підсоннє, ростини й звірів, що живуть на Україні. Вона розказує нам про український народ, про його села, місточка, міста, городи, про його хліборобство, ремесло й торговлю. Вона дає одним словом образ життя-буття українського народа на його рідній землі.

Тож присвятімо отсю книжочку землезнанню України. Невелика буде отся книжочка та постараємо вмістити в ній як найбільше знання, щоби кождий, що її прочитає, пізнав як велика і богата є Україна, як великий та злиденний український народ, як велика й світла будучина його жде, коли він двигнеться з вікового занепаду і стане домовитим господаром на своїй рідній землі!

Книги схожої тематики:

1. Хроніки капітана Блада /Рафаель Сабатіні/ (2025)
2. Пірати Гвінейської затоки, або Жаданий скарб /Губарев В.К./
3. Пригодник. Таємниці Брамура /Яскр/ Велике ілюстроване видання фентезі
4. Україна та сусідні землі в XVIII ст. Подорожі барона фон Кампенгаузена (переклад Полоза О.Є., наук.ред. Сокирка О.Г.)
5. Спогади з Волині, Полісся і Литви. 1840 рік /Ю.І. Крашевський/ (2025)
6. Генрі Морган. Хроніка життя адмірала піратів Карибського моря /Віктор Губарев/
7. Пірати Гвінейської затоки, або Жаданий скарб /Губарев В.К./ серія
8. Сумно ангел зітхнув (Наталія Кавера-Безюк). Історичний роман
9. Кульгавець. Історичний роман з 11 століття (Марія Букрій)
10. Капітан Кідд. Реальна історія легендарного пірата /Губарев В.К./ (2025)

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl