Голобуцький Запорізьке козацтво 1994

ВСТУП

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Вже у XVI столітті з’явилися твори, автори яких прагнули з’ясувати причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою, взаємини між козаками та іншими верствами суспільства — селянством, міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була хроніка Мартіна Бєльського (1494—1575). Шляхтич родом, сучасник Реформації і польського Відродження, Бєльський належав до прогресивних діячів того часу. Виступаючи проти середньовічної схоластики і мертвої латини, Бєльський писав свої твори рідною польською мовою. Реакційні сучасники, в тому числі католицьке духовенство, знайшли в цьому привід для звинувачення його в «єретичних помилках».

Для свого часу Бєльський був добре освіченою, а також спостережливою і проникливою людиною, яка цікавилась сучасним суспільним і політичним життям. Перу Бєльського належать широко відомі «Хроніка світу» та «Хроніка польська».

У Бєльського знаходимо важливі згадки про українських козаків. Описуючи під 1489 роком похід королевича Яна Альбрехта проти татар у Східне Поділля, Бєльський зазначає, що польське військо могло успішно просуватись у подільських степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали свою місцевість.

В іншому місці під 1516 роком, говорячи про відправу хмельницького старости Предслава Лянцкоронського на Білгород (Аккерман) із загоном козаків, зауважує, що «лише з цього часу з’явились у нас козаки». Можливо не треба розуміти так, що, на думку Бєльського, приблизно з того часу у окремих польських магнатів з’явились козаки-служебники, тоді як козаків у власному розумінні слова він називає у своїй звістці під 1489 роком.

Бєльський звернув увагу і на невпинне зростання козацтва. «Не були їх раніш так багато, — пише він про козаків, — але вже тепер їх кілька тисяч, особливо попомножились вони за останній час». Бєльський говорить також про переслідування козаків польською владою, зокрема за Стефана Баторія, який хотів «їх остаточно винищити», і про вихід запорозьких козаків на Дон. Порівняно багато місця Бєльський відводить боротьбі козаків з турецько-татарськими агресорами.

Після смерті Бєльського «Хроніку польську» продовжував його син Йоахим. Останній не був таким підготовленим і спостережливим, як його батько. Незважаючи на це, в тій частині хроніки, яка належить йому (від 1575 до 1598 року), знаходимо важливі відомості про участь запорожців у селянсько-козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка (1594—1596 рр.). На відміну від батька, який утримувався від соціальної характеристики козацтва, Йоахим Бєльський виступає перед нами як типовий польський шляхтич і запеклий ворог козаків.

Хронікою М. Бєльського користувався його близький сучасник Олександр Гваньїні (Guagnino). Італієць родом з Верони, Гваньїні замолоду вступив на службу до польського короля Сигізмунда II Августа, а за Стефана Баторія і Ганріха Валуа був комендантом Вітебська. В 1611 році він видав працю «Про козаків низових». В цьому творі Гваньїні, по суті, лише переказує Бєльського з деякими дуже незначними доповненнями. Гваньїні намагався пояснити саме поняття «козак». За його словами, козак — «людина вільна, дотепна, хоробра, вона займається будь-яким ремеслом і служить за гроші тому, кому захоче».

Гваньїні уперше докладно говорить про те, що магнати (Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські та ін.) набирали «козацькі» загони і іменували себе гетьманами. Гваньїні хотів показати, що магнати здавна прагнули підкорити собі частину козаків і перетворити їх на своїх воєнних слуг.

За поглядами Гваньїні козаки вперше з’являються, за Гваньїні, на початку XVI століття і навіть раніше. З 1516 року, пише він, запорожці все більше удосконалюють своє військове ремесло.

1584 року в Польщі вийшла книга Бартоша Папроцького (1543—1614) «Herby rycerstwa Polskiego». В ній автор описує подорож у 1581 році на Запорожжя шляхтича Самійла Зборовського. Папроцький, який славив впливовий у ті часи рід Зборовських, наповнив, за прикладом західноєвропейських геральдиків, своє оповідання фантастичними подробицями на зразок того, що Зборовського козаки обрали «гетьманом» тощо. Якщо відкинути подібні вигадки, з праці Папроцького можна запозичити цікаві відомості з історії Січі того часу. Автор розповідає про звичаї та побут козаків, їхнє ставлення до шляхти тощо. Сповнений почуттям зневаги до козаків, Папроцький намагався зобразити їх, на противагу «культурній» шляхті, відсталими й дикими людьми.

Порівняно невелике місце відвів козакам у своїй «Хроніці», яка охоплює події від 1575 до 1638 року, біскуп Павло Пясецький (1579—1642). Палкий прихильник централізації Польщі, Пясецький дуже цікавився можливістю використання козаків в інтересах королівської влади. В своїй «Хроніці», яка стала широко відомою ще в рукопису, він описує збільшення реєстрового козацтва за польського короля Стефана Баторія, наводить відомості про «залогу» реєстровців за дніпровськими порогами тощо.

Пясецький був першим автором, який спробував витлумачити термін «козак» з етимологічної точки зору. «Козак», на його думку, походить від слова «коза», бо козаки, як кози, дуже легко й швидко проникають у малоприступні місця. Він докладно зупиняється на участі козаків у Хотинській війні 1621 року, а також у повстаннях кінця XVI — першої половини XVII століття. Хоч Пясецький ставився до козаків з відвертою ненавистю, однак не міг приховати й своєї поваги до них, захоплення їхніми подвигами, мужністю, самовідданістю, любов’ю до рідного краю.

Він першим із сучасників зробив спробу пояснити причини селянсько-козацьких повстань, вбачаючи їх в ненаситності магнатів та інших панів, «які хотіли мати якнайбільше селян у своїх маєтках і стягувати з них якнайбільше поборів». Такі висновки викликали нападки на Пясецького з боку пізніших його видавців, зокрема Юліана Бартошевича. Вважаючи своїм обов’язком боронити реакційну теорію «культурної місії» феодальної Польщі на Україні, Бартошевич у 1869 році в передмові до «Хроніки» Пясецького писав: «Хто захищає козацькі бунти, той — людина недоброї віри».

Мабуть, найдокладніші відомості про козаків, доповнені цікавими зауваженнями й оцінками, подає Еріх Лясота. Шляхтич за походженням, Лясота народився в Сілезії, в околицях Ратибора. Початкову освіту здобув у м. Герліці, учився в Лейпцігському, а згодом у Падуанському університетах. В 1579 році Е. Лясота, довідавшись, що іспанський король Філіпп II вербує у Ломбардії німців на військову службу, наймається рядовим і проходить від Португалії до Азорських островів. 1584 року повертається на батьківщину і вже наступного року йде на службу до імператора Рудольфа II. Йому доручається посольство до запорозьких козаків. Воно тривало півроку (з 24 лютого по 24 серпня 1594 року), з яких він майже місяць жив на Січі. Еріх Лясота вів щоденник, у якому зафіксував і своє перебування на Запорожжі.

Лясота прибув у Січ, коли вона була на острові Базавлук. Він першим із авторів вжив термін «Січ». «Прибувши до Січі…» — так починаються його записи про перебування серед запорожців.