Замальовка з подорожей Волинню та Поліссям: сільський двір і криниця в одному з поліських поселень XIX століття.

Спогади з Волині, Полісся і Литви. 1840 рік /Ю.І. Крашевський/ (2025)

Текст «Спогади з Волині, Полісся і Литви» Крашевського не виглядає як щось спеціально написане «для читача». Швидше навпаки — складається враження, що це записи, які він робив по дорозі, як звичайні подорожні нотатки, без особливого плану. Побачив — занотував. Щось зачепило — зупинився трохи довше. Через це все читається доволі природно, без відчуття, що тебе ведуть по заздалегідь продуманій схемі.

По суті, це і є подорожні нотатки. Крашевський їздив Волинню, Поліссям, частково литовськими землями і фіксував те, що траплялося по дорозі. Тут немає спроб «пояснити епоху» або розкласти все по поличках. Натомість є дрібні деталі — міста, дороги, люди, якісь побутові речі. І вони працюють краще за будь-які узагальнення.

Краєзнавство України у подорожніх записках Крашевського 1840 року

Місцями текст навіть виглядає трохи уривчастим, але це скоріше плюс. За рахунок цього з’являється відчуття руху: автор не сидить на місці, а постійно кудись їде, щось бачить, з кимось перетинається. Такі речі складно відтворити штучно — вони або є, або їх немає.

Цікаво, як він дивиться на знайомі для нас речі. Те, що для місцевих виглядає звичним і навіть нудним, у нього викликає інтерес. У цьому є щось спільне з підходом, який зараз називають краєзнавство Україна — коли увага зміщується з «великих подій» на повсякденне життя.

Історія Волині та Полісся у спогадах Ю. І. Крашевського

І ще один момент, який постійно прослизає між рядками: ми часто недооцінюємо те, що поруч. Крашевський прямо про це не моралізує, але думка читається. Не обов’язково їхати кудись далеко, щоб побачити щось цікаве — іноді достатньо просто уважніше подивитися навколо.

Цю книгу не дуже хочеться читати «від початку до кінця за раз». Вона краще заходить шматками — відкрив, прочитав кілька сторінок, відклав, потім повернувся. І кожного разу знаходиш якісь дрібниці, які раніше пройшли повз.

Мова записів проста, без зайвої складності, але при цьому доволі точна. Крашевський не намагається прикрасити побачене, швидше фіксує його таким, як є. Через це текст сприймається як жива розмова з читачем.

Купити книгу Ю. І. Крашевського: кому буде цікавою

Передусім тим, хто любить подорожні тексти без зайвої теоретичності. Якщо більше цікавлять не дати і події, а саме «як це виглядало в житті» — тоді це якраз воно.

Також підійде тим, хто цікавиться історією, але не хоче читати важкі академічні роботи. Тут усе простіше: менше пояснень, більше спостережень.

Ну і окремо — для тих, кому близьке краєзнавство Україна або просто цікаві деталі про повсякденне життя XIX століття. У цьому плані текст дає багато дрібних, але живих спостережень.

У підсумку виходить не «велика історія», а скоріше відчуття часу. І, чесно кажучи, іноді цього більш ніж достатньо.

Фрагмент із книги 

Вступ

Скажіть мені, читачу, де себе подіти, коли прийдуть довгі похмурі зимові вечори? Хто не може ані ворожити на картах, ані слухати плітки, ані йти на полювання, не мавши що почитати, хто не перестав із плином літ довіряти свої думки паперові, той мусить писати. Якщо не через те, що бачить в цьому потребу й обов’язок (бо від цього світ навряд чи швидко відчує), то принаймні щоб не байдикувати.

Дозволите мені ні говорити з вами щиро, мої неласкаві читачі? Сто разів уже давав собі зарік більше для вас не писати, бачу, як байдуже сприймаєте письменників, бачу обмаль читачів, проте сто разів після цього злощасний потяг чи згубна пристрасть знову вкладали в руки перо і змушують писати.

Дивлячись на стоси рукописів, які книгарі з чемними поклонами відхиляють, думаючи про хвилини, що виняті з життя, лежать без ужитку, не раз я вагався: для чого ж писати? З перших рядків ця думка туманила потім і охоту. Сьогодні, коли мені зовсім байдужа доля мого твору, читатимуть його чи ні, беру до рук перо замість ліків на довгі і порожні вечори, які в моєму новому житті немає чим заповнити. До всього треба звикнути, але важко подолати пристрасть звичку всього життя. Хто хоч раз оцінив час, той з нестерпним болем потім спостерігає за хвилинами, що спливають марно. Зажинутий обставинами в село, у малознайому місцевість, де майже немає сусідів, змушений через тисячі дрібних господарських клопотів сидіти й сидіти вдома без книжок, я мушу писати з біди. Пробачте мені цей великий гріх. А поетичні думки забиті щоденними клопотами, а історія потребує матеріалів, які не завжди є під рукою, то я мушу тему для замальовок шукати довкола, перед собою. Переконаний, що немає на світі речі, яка б не була варта уваги й опису. Впевнений, що колишнє правило, котре не давало письменникові самому вибирати собі матеріал, є несправедливим. Усе може бути по-своєму корисним, аби-но ми захотіли на ньому спинитися. Кожен край, кожен закуток, кожна людина може бути людям наукою, митцеві — зразком чи ідеєю. Дикі ліси Америки Купера, старинні замки Шотландії Вальтера Скотта — чим же вони вартніші, ніж ті образи, які можна знайти в нашому слов’янському краї? Минуле наших замків, міст і городищ — що то поезії, що топади ховалося в собі! На жаль, завжди шукаємо образів далеко поза себе, перед собою, та зроду-віку не коло себе. Є якась принада в чужому краю — своє обридає слухати й дивитися, воно стає для нас занадто простим, аж нарешті перестає бачити в ньому те цікаве, що інші побачили б. Зі своїм навіть познайомитися ближче не хочемо, а все затим, що машинально матеріально знаємо його напам’ять. Тому й чужоземні прибульці швидше в нас усе відчують, більше в нас побачать, краще опишуть.

Ті шкаралущі невідомості, в яких ховаються довколишні речі, легко розколюються від найменшої спроби з ними спізнатися. Щойно захочеш звернути увагу на свій край, як одразу-таки знайдеш у ньому безліч принад, тисячі пам’яток, тисячі гідних уваги предметів.

Я знаю, що перші спроби достовірних сьогочасних описів краю дико звучатимуть для вух незвиклих до них читачів. Я знаю, що не одне зустріне опис рідної сторони, згадку про знайомих людей з обуренням — так, наче боїться, що на відслоню святі храми, який тепер лише око зможе осквернити. Але завжди найважчим є початок, і все треба колись починати.

Я давно звик не звертати уваги на те, що говорять про мене люди, аби не було чим докоряти самому собі; і тепер я прийму ґвалт, крик, обіди, гнів так, як найчастіше приймав їх колись, — мовчанкою. Кажіть, що хочете. Так само зустріну й критику, навіть несправедливу. Так само прийму і похвалу, на яку не сподіваюся і якої не прагну.

отів би лише, щоб ніхто не став ті кілька карикатур, які тут може знайти, приміряти на себе. Бо ж було б непростимо смішно, щоб люди під враженням фантастичних образів стали шукати в кожному з них себе — ціле життя пішло б на це грозтне діло.

Історичні сцени, спогади і описи місцевостей є повністю достовірними, ніколи не дозволяв собі їх домислювати. Усе можна перевірити на місці та в книжках.

І, нарешті, останнє, що хочу сказати. У нас письменники з читачами ще в таких стосунках, в яких вони були в літературі решти Європи сто років тому й більше, тим-то треба мені, пристосовуючись до повсюдних звичаїв, перепросити їх, що відважився писати, попросити прихильності, поблажливості і т. д. Але дозволю собі відійти від старої форми і прошу їх тільки, щоб мене читали, — не більше. Погоджуюся — прошу навіть кричати, галасувати, критикувати, злоститися, лаяти. Одне слово, даю волю моїм неласкавим читачам. Але — на милість бога! — хоч би читайте.

Цю та інші книги нашого видавництва можна придбати в Польщі та Європі на сайті  https://paperbook.pl