»КНИГОСПІЛКА« В НЬЮ-ЙОРКУ
(Документальний спогад)
Публікується за виданням “Визвольний шлях” (№2-4, 1976)
Трапилося таке собі диво, хоч і невеличке, та не дуже приємне. І хоч трапилося воно не в »Книгоспілці«, проте зачіпає »Книгоспілку«. Власне на вступі до наших спогадів про »Книгоспілку« в Нью-Йорку хочемо згадати й про те диво. А сталося воно на сторінках такого поважного наукового видання, як Енциклопедія Українознавства, то й насвітлення візьмемо з неї. Спершу з тому 3-го (стор. 1054):
»Книгоспілка«, книжкове в-во в Нью-Йорку, засноване в 1952 р. Ю. Сірим і А. Білоусом, перевидало м. ін. »Правописний словник« Г. Голоскевича, »Історію Укр.-Руси« та »Істор. укр. літератури« М. Грушевського, твори Л. Українки, М. Коцюбинського, І. Франка та ін.«.
А тепер з тому 1-го, стор. 135:
»Білоус Антін (1892-1955), видавець на еміграції, з 1946 р. працював в Авґсбурзі, згодом в Нью-Йорку, з 1953 р. в спілці з Ю. Тищенком, гол. в-ва »Книгоспілки«, випустив ряд цінних кн., м. ін. перевидав 12 тт. творів Лесі Українки« ...
Для повноти ребусу додамо ще від себе:
1. Ю. Тищенко помер у листопаді 1953 р.
2. »Книгоспілку« юридично й фактично засновано 21 липня 1954 р.
3. На титульних сторінках усіх 12 томів творів Л. Українки надруковано, що їх видали »Ю. Тищенко, А. Білоус, видавнича спілка« (а не »Книгоспілка«).
4. Отаке, подане тут з тт. 1-го і 3-го ЕУ2, надрукували її редактори не тільки без згоди, а й без відома »Книгоспілки«.
5. На стор. 135 ЕУ2 Білоус Антін у спілці з Ю. Тищенком з 1953 р., а на стор. 1054-ій Ю. Тищенко і Білоус засновують »Книгоспілку« (отже »в спілці«) в 1952 році.
6. На трикратне дуже ввічливе прохання »Книгоспілки« якось виправити те диво, редакція ЕУ2 навіть не відповіла.
Не будемо тут розгадувати, як на сторінках такого поважного видання появився такий ребус. Натомість спробуємо, на підставі офіційних даних, відновити те, що насправді було між 1952-им (дата організації »Книгоспілки« за ЕУ2) і 1954-им роками (фактична і юридична дата).
Перед нами дві книжечки для дітей авторства Юрія Сірого (Ю. Тищенка): »Про горобця, славного молодця« і »Світова мандрівка краплини води«. З їх титульних сторінок довідуємося, що в 1952 році іcнувало видавництво Юрія Сірого (що мало навіть свій фірмовий торговельний знак: »В-во Ю. С.«), та що видавництво провадило продаж книжок (не лише авторства Ю. Сірого) поштою з адреси: George Tyszczenko, 164 East, 127th Street, New York, 35, N.Y., тобто з приватного мешкання Ю. Сірого на далекій (від українського скупчення) півночі великого Нью-Йорку.
Тоді ж (1952 року) на півдні Нью-Йорку, в українській дільниці Мангетену, другий завзятий, широковідомий книгар і видавець Антін Білоус, мавши великий (як на еміграційні умови) запас книжок, завезених ще з Європи, почав обладнувати солідну, репрезентативну українську книгарню.
»На ловця і звір біжить«, каже народна приказка: Білоусові був конче потрібний сталий, досвідчений у книгарстві помічник, а Тищенкові (Ю. Сірому) було треба якось »вийти на люди« із своїми книжками для дітей, чого він своїми силами зробити не міг, не мавши ані грошей, ані достатнього книжкового фонду.
Десь у другій половині 1952-го року згадані відомі видавці — Ю. Тищенко і А. Білоус — підписали договір про спілку і до гарно й фахово обладнаної (повної Білоусових книжок) книгарні на 7-ій вулиці Мангетену (буд. ч. 39 Е) переніс свої книжки і Ю. Тищенко. На фронтовій стіні назовні (понад двома вікнами) появився великими літерами напис: »Ю. Тищенко—А. Білоус, Видавнича Спілка«. Між іншим, в цьому приміщенні, в одній з 4-ох кімнат, за згодою Білоуса оселився і сам Ю. Тищенко. Так для стороннього ока виглядало те, що організували Ю. Тищенко та А. Білоус. Але не зовсім так виглядала їхня спілка з погляду її внутрішньої організації та матеріальних і фінансових відносин між »партнерами«.
Тепер уже трудно, а в нашому випадку й непотрібно, накреслити певний образ спілки Тищенка і Білоуса. Нас цікавлять лиш ті її особливості, які або заперечують, або підтверджують дані ЕУ2 (в тт. 1-му й 3-му) про генезу »Книгоспілки« та участь Тищенка в її організації.
Найперше, спілка Тищенка й Білоуса готівкових внесків партнерів до капіталу книгарні не мала. За капітал були книжки, які кожний із них приніс до книгарні. Але скільки, яких та на яку суму книжок ні в книговодстві (що обмежувалось тільки касовою книжкою, провадженою Тищенком), ні в хаотичному »діловодстві« — даних не було, хоч. треба думати, кожний із партнерів мав, мабуть, для себе такий неофіційний список. Як уже згадувалося, кількість книжок у книгарні, належних Білоусові, набагато перевищувала книжковий фонд принесений Тищенком. Обладнання книгарні (полиці, виставові прилавки, столи, стільці й навіть машинка для писання) — все належало Білоусові, як влаштоване або придбане за його рахунок.
За відсутності мінімального книговодства і за хаотичного стану діловодства розрахунки з позанью-йоркськими відборцями можна було виявити тільки виборочним способом із фактур, касової книжки та кишенькових записів Білоуса, без належної бухгалтерської певності в їх правдивості.
Виторг за книжки Ю. Тищенка (Сірого) останній змушений був повністю вибирати на прожиток (навіть у касі не фіксуючи). Коли ж того виторгу було замало, то, за згодою Білоуса, Тищенко діставав з каси (тобто з виторгу за Білоусові книжки) невеликі суми позичково (які, між іншим, так і залишались не зверненими).
Видання 12-томової збірки творів Лесі Українки повністю було профінансоване або виторгом за Білоусові книжки, або його готівковими внесками до каси спілки щоразу на кількасот доларів. Тож і фірмоване »Ю. Тищенко—А. Білоус, Видавничою Спілкою« видання творів Л. Українки фактично було цілковитою власністю А. Білоуса. Всі клопоти з друкарнями й переплетнями та розрахунки з ними належали виключно до обов'язку Білоуса, а для редагування було запрошено відомого знавця творчості Л. Українки проф. П. Одарченка.
Трудно сказати, як далі (за згаданих умов) були б розвинулися справи спілки взагалі, а зокрема важкі до розв'язання організаційні, фінансові й маєткові взаємини між партнерами.
Та жорстокій долі треба було одним ударом розв’язати не лише партнерські проблеми, а й саму спілку. Несподівана смерть Тищенка в листопаді 1953 року організаційно зліквідувала »Видавничу Спілку Ю. Тищенка—А. Білоуса«.
Очевидно, сподіваючись, що насувається невмолиме, Тищенко незадовго до смерті підписав заповіт, яким зобов’язав Білоуса передати у власність Українській Вільній Академії Наук у Нью-Йорку всі книжки, що їх він приніс до »Спілки«, велика більшість яких до його смерті ще не була розпродана. Таким чином до організаційної ліквідації »Видавничої Спілки Ю. Тищенко—А. Білоус«, спричиненої смертю Тищенка, долучився ще й заповіт Ю. Тищенка, який повністю затер будь-які матеріальні сліди перебування Ю. Тищенка у спілці з Білоусом.
Мабуть, до речі буде згадати тут і те, що незабаром після смерті Тищенка до Білоуса з’явилася Комісія УВАН, яка взяла на облік всі книжки Ю. Тищенка (згідно з його заповітом) і залишила їх на тимчасове зберігання у книгарні Білоуса, а 1-го листопада 1955 р. знову приїхала Комісія УВАН в складі Л. Чикаленко та проф. В. Міяковський, ще раз перевірила спадок і спеціальним актом перебрала та перевезла до УВАН книжки Ю. Тищенка.
Отже, кортко: все, що створив Ю. Тищенко (а створив він для дітей не так уже й мало), перетримавши короткий час у спільній з А. Білоусом книгарні, в листопаді 1953 року заповітом він відібрав від Білоуса і передав у власність Українській Вільній Академії Наук. До честі покійного Ю. Тищенка тут буде на місці згадати, що хоч на творах Л. Українки було і його прізвище, покійний у своєму заповіті про це видання не згадав, бо розумів, що воно (видання) незаперечна і нероздільна власність А. Білоуса. Білоус набув право оформити фактично вчинену Тищенком ліквідацію »Видавничої Спілки Ю. Тищенка—А. Білоуса« та належним порядком оформити »Видавництво А. Білоуса«, що він і зробив.
Видавництво А. Білоуса проіснувало біля 8 місяців — до 21-го липня 1954 р., коли засновано »Видавниче Товариство »Книгоспілка«.
Ми навмисне довше (хоч і дуже конспективно) спинилися на періоді від 1952-го до листопада 1953-го року (до смерті Тищенка), щоб показати наскільки безпідставним (отже й неправдивим) є твердження ЕУ2 про те, що »Книгоспілку« засновано в 1952 році, що її співзасновником (з Білоусом) був Ю. Тищенко, натомість чомусь цілковито зігноровано правдивих її фундатрів, які не тільки організували (разом з Білоусом) »Книгоспілку«, а й незмінно керували нею впродовж 14-річного її існування (мова про Авторів цієї статті, — Ред.).
Насамперед мусимо бодай коротко згадати про 8-місячний період існування »Видавництва А. Білоуса« та виявити причини й обставини, що привели до організації »Книгоспілки«.
Коли А. Білоус почав працювати у видавничій ділянці, ми не знаємо. Але відомо, що від сорокових років він займався видавництвом, книготоргівлею, а частинно і друкарством, аж до своєї смерті. Завжди оптиміст, не зважаючи на свій вік та підірване здоров’я, Антін Андрійович Білоус був людиною невгамованої енергії й ініціативи. В грудні 1953 року (десь через місяць по смерті Тищенка), мавши до видання ще чотири останніх томи творів Лесі Українки, він приспішеними темпами взявся за підготову видання 10-томової Історії України-Руси М. Грушевського, а в червні 1954 року вже й здав до друку другий том (перший чекав на вступну статтю проф. Б. Крупницького). Але тут сталося те, що за народною приказкою означає: »Коли йде біда, відчиняй ворота«. Втрата боргу за Тищенком, а особливо поважні видатки на друк і видання останніх чотирьох томів творів Лесі Українки, так вичерпали фінансові можливості Білоуса, що сплатити бодай частково за друк другого тому Історії України-Руси М. Грушевського, а також близько 3-ох тисяч доларів друкарні й переплетні за надрукований і оправлений Українсько-Англійський словник Подвезька Білоус уже не міг. Тому друкарня, що встигла вже виконати всі підготовчі процеси до друку 2-го тому Історії України-Руси (негативи, ломка і виготовлення друкарських плит), на ротаційну машину видання не пустила і відмовилася повернути оригінал. На наклад готового словника друкарня і переплетня наклали »арешт«, вимагаючи сплати належності. Спробу Білоуса домовитися про сплату ратами кредитори відкинули. Взаємини з друкарнею, майже єдино доступною для українських видавців (»Noble Offset«), вкрай погіршилися.
До такого безрадного фінансового стану долучилася ще одна, і то найгірша біда: стан здоров’я А. Білоуса різко погіршився. Його задавнена »angina pectoris« (грудна жаба) настільки активізувалася, що атаки почали повторюватися майже щомісячно, а то й частіше. Лікарі категорично вимагали від нього йти на довгий і повний відпочинок, чого здійснити він не міг.
Перед А. Білоусом постало питання негайної ліквідації видавництва й книгарні. На обережну й без розголосу пропозицію про продаж — один з нью-йоркських книгарів згодився купити ввесь запас книжок у Білоуса, але тільки порядком ліквідаційної гуртової трансакції, без будь-якого іншого майна та інвентаря, без дебіторів і кредиторів, без невикупленого словника (його він міг дістати від друкарні на комісову продаж), а особливо без будь-якого зобов’язання видати Історію України-Руси М. Грушевського. Тож без усіх цих »без« покупець був готовий заплатити 5 тисяч доларів і Білоус мусів погодитися. Залишилося тільки домовитись про техніку (розрахунки, час передачі, визначення, що саме належить до передачі тощо).
Навіть така, вигідна тільки для покупця продаж розв’язувала Білоусові найтруднішу проблему — ліквідацію чималого запасу книжок. Вона відкривала також перспективу полагодити важкий і небезпечний конфлікт з друкарнею і переплетнею. Білоус мав підстави сподіватися, що саме так і станеться, і тому з усією енергією кинувся забезпечити розпочате вже видання Історії України-Руси.
Перша розмова в цій справі (під час випадкової зустрічі) відбулася поміж А. Білоусом і проф. І. М. Криловим. Білоус, змалювавши найрожевіші перспективи і національно-політичне значення видання Історії, що в той час дійсно була бібліографічною рідкістю, запропонував проф. І. Крилову і О. Балинському (обидвох він знав) разом із ним створити спеціальне видавниче товариство для видання Історії України-Руси. Виявилося, що для такої мети ми могли внести кожний тільки по півтора тисячі доларів, тобто наш капітал становив би 4,500 доларів. Сума явно недостатня для такого великого і коштовного видання. Але... але ... ішло про те, що Москва, після вбивства на операційному столі світової слави українського історика, академіка, проф. М. С. Грушевського, всіма силами і засобами поліційної держави нищила. Йшло про Історію України-Руси М. Грушевського, якої вже ніде не можна було купити, тому існувала необхідність перевидати і розповсюдити цю науково-документальну працю про Україну та її народ. Подібні аргументи прислонювали всі інші проблеми і неминучі труднощі (фінанси, проблему збуту дорогого і для широкого науково- непідготовленого читача непопулярного видання тощо). Декілька днів переговорів і обговорень, і три партнери (Білоус, Крилов і Балинський) були готові оформити нове видавниче товариство, а щоб довести закладовий капітал бодай до 6-7 тис. доларів, вирішили спробувати приєднати ще двох партнерів.
Саме в той час покупець книгарні Білоуса, не знавши про план творити нове Товариство, розраховуючи на безпорадну фінансову скруту Білоуса, відкликав свою згоду заплатити 5 тисяч доларів і запропонував Білоусові якусь ще меншу суму. Та не вийшло. В переговори вступили дві насправді взаємозацікавлені сторони: Білоусові йшло про те, щоб на старість зберегти хоч трохи більшу частину свого багаторічного трудного дорібку, а новому Товариству відразу був потрібний на приступних умовах обіговий капітал, бо лиш тоді можна було перевидати Історію України-Руси (11 книжок на 7,600 сторінок великої вісімки).
Товариству А. А. Білоус запропонував: за ввесь запас книжок (крім 100 комплектів творів Лесі Українки, які він залишав своїй дружині) з устаткуванням та обладнанням книгарні — 6,500 дол. із сплатою ратами по 100 дол. місячно та ще близько 3,000 дол. його (Білоуса) боргу трьом канадським книгарням, які мали бути сплачені книжками за замовлення кредиторів. Отже, разом 9,500 доларів. Товариство погодилось. Тут із почуттям особливої вдячності треба згадати, що як покійний А. А. Білоус, так пізніше і його дружина, Галина Автономівна Білоус, розуміли труднощі »Книгоспілки«, ніколи не робили нам жодних ускладнень у випадках несвоєчасної сплати рат, хоч могли на нас тиснути, мавши наші векслі. А таких випадків несвоєчасної сплати було чимало. Крім згаданих трьох канадських кредиторів, розрахунки з рештою дебіторів та кредиторів А. А. Білоус провадив сам порядком ліквідації »В-ва А. Білоуса«.
21-го липня 1954-го року п'ять партнерів у присутності адвоката І. Флиса підписали договір (»партнершіп«), український статут Т-ва, якому дали назву «Видавниче Товариство »Книгоспілка« (Knyho-Spilka Publishing Co.), а також підписали договір з А. А. Білоусом на купівлю у нього запасу книжок книгарні (крім 100 комплектів творів Л. Українки), її інвентаря та устаткування.
Тут же партнери визначили кожному членові Спілки його обов'язки: голова Т-ва — А. А. Білоус, його заступник, редактор і коректор — проф. І. М. Крилов, секретар — І. Т. Манченко, видавничі та фінансові справи — О. Ф. Балинський, роздрібовий продаж у книгарні та порядок у приміщенні — П. Г. Лебеденко.
Так офіційно почала своє існування »Книгоспілка«. Щоб легше зрозуміти деякі особливості життя й діяльності »Книгоспілки« треба сказати ось що: Вже в перші дні існування »Книгоспілки« один з найсолідніших українських купців у діловій із нами розмові, почувши, що ми хочемо зосередити всі свої сили й увагу на праці лише з книжкою, сказав майже дослівно таке: «Ваше бажання не погане, але мій багаторічний (ще зі Львова) досвід каже, що тільки на продажі книжок ще ніхто не доробився. Домішка різного іншого краму, а правдивіше, домішка книжки до іншого краму — єдиний спосіб книготоргівлі й діяльності видавництва. Особливо на еміграції це неминуче. Для існування і розвитку чистого видавництва й книготоргівлі потрібні великі наклади книжок, а для великих накладів українська еміграція замалий ринок збуту«.
Хоч ми й не могли заперечити такої невеселої для нас перспективи, все ж твердо вирішили йти шляхом видавничої діяльності та торгівлі тільки книжками. Щоправда, така наша рішучість була подиктована ще й тим, що для »універсальної« торгівлі (тобто для книгарні з »домішкою«) відразу був потрібний солідний обіговий капітал, а також і уміння поводитися з »домішкою«. Ні того, ні другого у нас не було.
В час організації »Книгоспілки« в Нью-Йорку було п’ять чи шість книгарень, з яких кожна мала десяток, а то й декілька десятків років праці. За принципом »свій до свого« кожний українець чи (особливо) українка йшли до крамниці, яку вони вже добре знали. Йшли переважно не за книжкою, а за медом, за грамофонною платівкою, за нитками та полотном для вишивання, за фарбою для крашанок, за кутею, чи забавкою для дітей, а при тому, гляди, і книжку якусь купили. Так чи інакше, а перед заснуванням »Книгоспілки« український ринок у Нью-Йорку вже був повністю і добре опанований давніше заснованими »універсальними« крамницями з книжковими відділами, а подекуди тільки »куточками«. Для книгарні »Книгоспілки«, як закладу роздрібного торгу, в Нью-Йорку місця вже майже не було. Навіть за книжками нашого видання люди, проходячи мимо книгарні »Книгоспілки«, йшли до іншої книгарні, бо там вони могли купити й ще щось їм потрібне.
Як то завжди буває в нових установах, перші місяці виповнюються різними організаційними та дрібними господарськими справами, а в нашому випадку ще й важкою справою задавненого конфлікту А. А. Білоуса з друкарнею та переплетнею, полагодження якого перебрала на себе »Книгоспілка«. Та ці початкові труднощі переборено й 2-ий том (перша з черги книжка) Історії України-Руси, а також частина викупленого Українсько-англійського словника Подвезька появилися на полицях, а ще більше на складі »Книгоспілки«. І з невмолимою суворістю стало питання — а що ж далі? «Історію ...« розіслали тільки 27-ом передплатникам, а роздрібного виторгу книгарні за два місяці не вистачало навіть на сплату поточних витрат і ренти за приміщення. Може трохи перебільшуючи, можна сказати, що саме в той час на зміну організаційному пафосові прийшли чимале, але здорове охолодження й потреба спокійного, розсудливого й реального, дійсністю обґрунтованого, вирішення: що і як далі робити та якого характеру повинна набрати «Книгоспілка«?
Згадаємо тут ще такий випадок. Коли І. Крилов та О. Балинський принесли для бібліотеки УВАН готовий другий том Історії України- Руси, покійний проф. Вєтухів уважно оглянув книжку і, по хвилевій надумі, потішив: »Гарно і солідно. Але це ж тільки одна книжка, а їх усіх треба видати одинадцять. Від щирого серця бажаю вам успіху, але, признаюся, перебороти свій сумнів, на жаль, не можу«.
Ми були свідомі того, що серед українського суспільства було чимало людей, які не вірили в нашу спроможність видати всі томи Історії.
На жаль, у людському середовищі здавна вже так ведеться, що недовір'я до чогось завжди шириться багато легше ніж довір'я. Стало очевидним, що організація передплати на Історію України-Руси натрапила на не абияку трудність, а без масової передплати здійснити це видання — справа дуже важка.
Настрої і думки членів Спілки поділились. Більшість обстоювала, що »Книгоспілка« мусить бути перш за все видавництвом із книготоргівлею, як наслідком видавництва. А тому всіма доступними й малодоступними шляхами треба вишукувати засоби і видавати Історію, том за томом, щоб стіну сумніву проломити і передплату з мертвої точки зрушити. А. Білоус, не заперечуючи значення видавничої справи, все ж свою думку звів до того, що друкувати книжки — невелика мудрість. Мудрість в умінні їх продати, а тому тільки на основі добре організованої книготоргівлі можна успішно провадити видавництво нових книжок. На щастя »Книгоспілки«, Антін Андрійович приєднався до більшості. Та найточніше (хоч і анекдотично) висловився в цій справі п'ятий партнер. Тут, на його думку, не те, що на штани, а й на підметки не заробиш. Цей партнер швидко вийшов із складу членів »Книгоспілки«.
Згадана принципова домовленість і ще не вичерпаність членських внесків партнерів, через місяць, після виходу 2-го тому Історії, в серпні, уможливили »Книгоспілці« оголосити в »Свободі«, що вже вийшов з друку третій (другий з черги) том Історії. Поволі кількість передплат почала збільшуватися і на час розсилки 3-го тому (кінець серпня — початок вересня 1954 р.) ми мали вже, приблизно, 150 передплатників. А це вже була поважна допомога. Місяць пізніше в газеті »Свобода« (23-го жовтня 1954 р.) появилася стаття проф. Ю. Шереха під назвою »Культурна подія«. Проф. Шерех писав: «Видавництво »Книгоспілка« взялося за велику справу. Воно розпочало перевидання десяти томів Історії України-Руси М. Грушевського. Це в історії видавничого руху української еміграції подія безпрецедентна . . . те, що хоче і вже почала робити »Книгоспілка« — не популяризація створеного іншими, а увічнення одного з наріжних каменів української духовості і української науки . .. Значення цього плану трудно перебільшити ...«
Про »Книгоспілку« заговорили. І ради правди, треба ствердити, що саме після статті проф. Шереха, вже з листопада 1954 р., дуже помітно збільшились надходження передплат, особливо від різних професіоналістів та від українського католицького і православного духовенства. Приблизно, в серпні 1955 року кожний розісланий передплатникам том Історії приносив суму майже достатню для випуску наступного тому. Кількість передплатників переступила третю сотню.
Хоч Історія України-Руси й становила сенс існування (особливо напочатку) »Книгоспілки«, все ж дійсність вимагала належної уваги й до книготоргівлі. З причин, про які ми вже згадували, перед нами був єдиний, хоч і трудний, спосіб проторення стежки найперше до індивідуального покупця лише через уже існуючі книгарні не тільки тут, у Нью-Йорку, а й у цілому світі по цей бік залізної заслони. Реклама, а особливо листовне налагодження зв'язків з книгарнями та фінансове їх зацікавлення вже з перших місяців існування »Книгоспілки« стали »альфою і омегою« нашої збутової праці. Щоб жити, »Книгоспілка« мусіла будьщо набути характеру ніби гуртового складу для книгарень, складу, в якому можна замовити будь-яку книжку в достатній кількості, головно на вигідних для замовців-книгарень умовах.
Рік-півтора наполегливої праці, й саме такий характер »Книгоспілки« став помітно окреслюватися. Сприяло тому (крім Історії) ще й те, що такі попитні видання, як твори Лесі Українки, українсько-англійський та англійсько-український словники Подвезька, правописний словник Голоскевича, буквар Шклянки та Богословський словник — були монополем »Книгоспілки«. Щодо умов, то, крім знижки книгарням 30-40 відсотків, всі гуртові замовлення виконувалися на кредит із терміном сплати до 3-4 місяців, а фактично, то й 5 і навіть 6 місяців, бо пригадками про сплату ми намагалися по можливості не докучати.
Згодом »Книгоспілка« запропонувала форму розрахунку, яка для українських книгарень на еміграції була ніби новинкою. Була вона в тому, що відборець через три місяці після одержання книжок, замість сплати готівкою чи чеком, видавав »Книгоспілці« вексель або векселі (в залежності від суми рахунку) і визначав на векселях найбільш догідну для нього дату сплати, яка від дати видачі векселя відбігала ще на 6, а іноді й на 9 місяців. Таким чином відборець фактично мав кредит на 9, а то й на 12 місяців. »Книгоспілка« ж, діставши векселі по 3-ох місяцях після відправи книжок, ставила на них свій підпис і розраховувалась ними з друкарнею й переплетнею, бо через друкарню (що в банку мала право дисконту) здавала до дисконту й діставала готівку. Чомусь не всі книгарні позитивно поставилися до такого »нововведення«, але ті, що стали на цей шлях, як ось »В-во Миколи Денисюка« у Чікаго, впродовж 7-8 років провадили з »Книгоспілкою« жваві і, як на еміграційні умови, не малі трансакції.
Налагодження жвавих ділових зв'язків майже з усіма книгарнями світу по цей бік залізної заслони та активне зацікавлення деяких книгарень також справою популяризації передплати на Історію України- Руси дали змогу »Книгоспілці« випустити в березні 1955 року 4-ий том, а слідом за ним, у травні того ж року, і 5-ий. Одночасно з 5-им томом в український світ пішла інформація »Книгоспілки« про те, що до 1-го тому вже наспіла наукова вступна стаття проф. Б. Крупницького »М. Грушевський та його історична праця« і на черзі (за 5-им томом) випуск 1-го тому, а це означало, що не більше, як за півтора року від початку існування »Книгоспілки« майже половина (5 з 11) томів Історії буде на полицях передплатників. Одночасно (в тому ж 1955 році) у виданні »Книгоспілки« вийшли ще й 2-томова повна збірка творів М. Коцюбинського та повна й гарно ілюстрована збірка творів М. Гоголя.
Твори М. Коцюбинського ми видали тому, що від покійного проф. Павловича дістали вивезені ним з України ще неопубліковані ілюстрації таких майстрів художнього мистецтва як їжакевич, Касьян, Кульчицька, Котляр та Пустовійт, з доданими вже тут ілюстраціями П. П. Холодного. Ішло про те, щоб згадані автори ілюстрацій знали, що їх твори, хоч і затверджені Головлітом УССР, але чомусь до друку не допущені, в підвалах Винницького музею не загинули, а побачили світ у нашому виданні в Нью-Йорку.
Твори Гоголя ми перевидали з того совєтського видання, редагованого Зеровим і Ніковським, яке (після арешту Зерова й Ніковського) було сконфісковане як націоналістичне, вилучене з книгарень і бібліотек та знищене.
На жаль, успішній видавничій та книготорговельній діяльності Спілки не зовсім відповідали її внутрішньо-організаційний стан та в дечому і міжпартнерські відносини.
Найболючішим було те, що через три місяці організації »Книгоспілки« А. А. Білоус (душа організації) з причин різкого загострення хвороби зрікся активного (урядуючого) головування, переклавши ці обов'язки на свого заступника, проф. І. Крилова. Тоді ж він поставив питання про те, щоб члена Спілки О. Балинського взяти на постійну працю тільки в »Книгоспілці«. За собою Антін Андрійович залишив титул неурядуючого голови та право бути завжди в курсі справ »Книгоспілки«, що йому забезпечували І. Крилов та О. Балинський. Дедалі Антін Андрійович все рідше став навідуватись до »Книгоспілки«, а в останніх днях березня 1955 р. його забрали до шпиталю.
Через пару днів А. А. Білоус телефонічно запросив О. Балинського та І. Крилова відвідати його в шпиталі в той же вечір. На запитання, чи не можна перенести на завтра? — відповів: »О, ні, ні, завтра може бути пізно!«. Коли, майже одночасно з нами, до лікарні зайшла і Галина (його дружина), Антін Андрійович ласкаво попросив її залишити нас самих, бо, мовляв, хоче мати з нами ділову розмову, зовсім не цікаву для жінки. Коли пані Галина вийшла, Антін Андрійович, пильно подивившись на нас, гірко-гірко заплакав, а опанувавши себе, промовив дослівно: »Друзі мої! Тримайте наш твір »Книгоспілку« міцно у своїх руках. Те, що винні мені, тим же порядком передайте моїй дружині. Допоможіть їй стягнути з одної канадської книгарні борг 400 доларів. Зморився... хочеться подрімати...« Потиснувши нам на прощання руки, на наше »До побачення!«, він кожному відповів: »Прощавайте!« Через 13 годин (на другий день рано 7-го квітня) пані Галина повідомила нас, що Антін Андрійович помер. Удар як особисто по нас, так і по »Книгоспілці« — немилосердний. Помер вийнятково лагідної вдачі, завжди тактовний, спокійний і розсудливий співтовариш. Відійшов у вічність високоцінний і досвідчений керівник і дорадник »Книгоспілки«.
Розуміючи, що смерть А. А. Білоуса може негативно відбитися на довір’ї суспільства до »Книгоспілки«, ми в повідомленні про смерть нашого найстаршого та найдосвідченішого партнера запевнили всіх відборців і передплатників, що хоч сталася невимовно сумна втрата, все ж характеру і темпів праці »Книгоспілка« не змінить і не послабить. Випуск (як вже згадувалось) у травні 5-го тому Історії, заповідження випуску 1-го тому, видання творів Коцюбинського і Гоголя були переконливим доказом нашого запевнення.
В 1955 році з СССР завезли до Канади велику кількість 20-томової збірки вибраних творів Івана Франка, совєтського видання. Комуністичному перелицьованню Великого Каменяра треба було негайно протиставитись, щоб бодай на еміграції зберегти образ Франків таким, яким він справді був у своїх творах. Без найменших вагань книгоспілчани вирішують видати свою 20-томову збірку художніх творів І. Франка. Ризико колосальне: »Книгоспілка« свої 20 томів у передплаті могла продавати не менше як за 60 дол., а вже готове совєтське видання, зовні гарне (20 тт.), продавали тільки за 30 дол., тобто різниця 30 дол. — для покупця дуже спокуслива.
Але одна справа без вагань ухвалити, а трохи інакша ту ухвалу здійснити. Хоч на той час (середина 1955 р.) »Книгоспілка« вже була в діловому контакті з майже усіма українськими книгарнями вільного світу, проте контакт той ще не набрав таких розмірів, які були потрібні »Книгоспілці« для здійснення її видавничих планів. Крім цього, невеликі трансакції з книгарнями не приносили ще достатнього звороту готівки, а починати надокучати книгарням пригадками ми рішуче уникали. Історія ж, як ми вже згадували, також ще не давала повного звороту потрібних для її видання витрат. Тому, не зважаючи на досить високу рентабельність В-ва і книготоргівлі — календарний розрив поміж капіталовкладенням і зворотом коштів тримав касу Спілки в постійному й досить важкому напруженні. На допомогу прийшли позички в Кредитовій Кооперативі »Самопоміч« у Нью-Йорку, де ставлення до »Книгоспілки« було дуже сприятливе, особливо директора Кооперативи п. інж. Р. Раковського. Позички сягали іноді й 5,000 доларів, а для нас у ті часи це була дуже поважна сума.
В основу свого видання творів Івана Франка »Книгоспілка« взяла (давно вже заборонене і знищене, як націоналістичне) видання Харківського Видавничого Кооперативного Т-ва »Рух«, що вийшло ще за »ліберальних« часів НЕП-у і було редаговане (пізніше розстріляним за націоналізм) колишнім особистим секретарем Івана Франка доктором Іваном Лизанівським. До цього ми визбирали ще з »Літературно-Наукового Вісника« все те, що не ввійшло до видання »Рух«-у, і оголосили:
»Відкриваємо передплату на 20-томову збірку художніх творів І. Франка. До видання приступимо лиш тоді, коли зголоситься не менше як 300 передплатників. Зголошення передплати й вартість 1-го та 20-го томів (разом 6 дол.) висилати на спеціальне конто в Кооперативі »Самопоміч« у Нью-Йорку. Якщо впродовж 4-ох місяців не зголоситься 300 передплатників — зрезигнуємо з видання, а К-ва »Самопоміч« зверне гроші їх власникам«.
Не можна, без почуття вдячності, не згадати тут і про те, що Кредитова Кооператива »Самопоміч« не тільки погодилася відкрити нам спеціальне конто, а ще й дозволила у приймальній залі на найвиднішому місці (між віконцями до касирів) виставити наш великий, гарно оформлений плакат про видання творів Івана Франка, що впадав в очі кожному, хто приходив до Кооперативи і ставав у чергу до касира.
Тут же треба згадати, також з почуттям глибокої вдячності, ще одну українську організацію — ООЧСУ та її тодішнього голову проф. І. Вовчука. До ООЧСУ ми звернулися з проханням надіслати до всіх своїх відділів наш плакат із його (ООЧСУ) листом-рекомендацією і популяризувати серед членів відділу це наше видання: та заохотити їх до передплати 20-томової збірки творів Івана Франка. Відповідь була коротка: напишіть все, що треба від імені ООЧСУ, ми підпишемо, дамо вам адреси й від нашого імені розішлете. Так і зробили, і не без успіху.
Вже на ці перші кроки українське суспільство хутко відгукнулося. За три місяці на конто в банку »Самопоміч« та безпосередньо до »Книгоспілки« зголосилося понад 400 передплатників. А коли, на наше прохання, справою поширення передплати зацікавилася й більшість книгарень, картотека передплати сягнула поза 700.
Все це разом уможливило в 1956 році, крім 7-го вже тому Історії України-Руси, розіслати передплатникам ще й 1-ий, 2-ий і 3-ій та 4-ий томи творів Івана Франка.
В цей час із »Книгоспілки« вибуває ще один партнер. Залишилося тільки двоє, а саме: Олександер Федорович Балинський та Іван Михайлович Крилов, тобто ті двоє, які від дня заснування і до дня ліквідації незмінно провадили справи Спілки та яким бл. п. Антін Андрійович Білоус 13 годин перед своєю смертю радив тримати »Книгоспілку« міцно в своїх руках.
Рік 1958. Передплатники творів Івана Франка вже мають 8 томів (з 20), а передплатники Історії України-Руси всі 10 томів (11 книг), з яких в 10-му томі (у слові від видавців) ми сердечно подякували передплатникам, а на останніх сторінках подали повний список країн світу і більших міст, в які дісталося це наше видання до дня виходу 10-го тому. А ще пізніше Історія України-Руси проф. М. Грушевського потрапила й до Туреччини та Японії (5 комплектів), і навіть до СССР пару десятків комплектів через німецьку фірму Кубон і Загнер.
Відразу, слідом за Історією України-Руси, в 1959-60 роках приспішеними темпами виходить 5-томова Історія Української Літератури М. Грушевського (в 4-ох книгах) і в 1960 році передплатники мали 15 книг великого формату джерельних наукових праць нашого великого історика (загально, коло 9,700 сторінок друку).
Щоб відновити наші спогади, слід пригадати тут три факти, бо, як нам здається, саме вони спричинилися до однієї не малої, а то й політично важливої події. Отож ті факти:
Перший із них це те, що на час закінчення видання Історії України-Руси »Книгоспілка«, як видавництво, стала вже широко відома: про неї говорили й писали не лише в українській, а й в американській пресі (American Historical Review). Іноді про працю »Книгоспілки« згадували »Голос Америки« і радіо »Свобода«.
Другий факт — з додатку на останніх сторінках 10-го тому Історії стало загально відомо, куди в цілому світі пішло це видання: в які країни всіх 5 частин світу та, навіть, в які більші міста тих країн.
І третій факт: за американським звичаєм, ми надіслали до бібліотеки Конгресу повний комплект Історії України-Руси. З подякою прийнявши наш презент, бібліотека взяла Історію на індекс і залучила в свій бюлетень книжкових новинок, який розсилається до найбільших навчальних та наукових установ цілого світу (в тому й до СССР).
Все це разом означало, що в широкі наукові кола всього світу розійшлася велетенська наукова, масово удокументована Історія України відомого у світі академіка, яка догори дном перевертає пофальшовану чорно-біло-червону московську історіографію.
Подія, правду кажучи, досить поважна й неприємна для московських фальсифікаторів, тому притягнула увагу, хоч може й не самого Ільїча Другого, то у всякому разі відповідного відділу (наглядача за наукою) тієї установи, на якій лише й тримається СССР. А коли незабаром у науковому американському журналі »American Historical Review« відомий історик проф. Армстронг в рецензії на наше видання Історії України-Руси порекомендував усім американцям, які цікавляться Сходом Європи, а особливо студентам-історикам, що вивчають ту частину світу, обов’язково простудіювати згадану працю М. Грушевського, в Москві у когось увірвався терпець, і той »хтось« дав наказ Києву перед усім світом заперечити наукову вартість Історії України-Руси, а її автора посмертно дискредитувати. Окупований Київ одного негарного дня в цілогодинній радіопередачі »оповістив« світ, що в Нью-Йорку два (ім’я рек) »наймити Воллстріту« за гроші Воллстріту видали величезну псевдонаукову працю Грушевського та взялися ще й за »націоналістичне спотворення« творів Івана Франка. Вже видали 8 і нахваляються видати аж 20 томів.
На повну лютої і брутальної лайки київську радіопередачу ввічливо, але речево і відверто відповіли: проф. І. М. Крилов у радіо »Голос Америки«, а О. Ф. Балинський у радіо »Свобода«.
Цікаво тут згадати ще про таку історичну подію. Здається вже після виходу 10-го тому Історії України-Руси Грушевського, у Києві при Історичному Інституті УАН відбувся з’їзд істориків, що ухвалив впродовж ближчих років видати 14-томову Історію українського народу. Для цього мали бути мобілізовані всі молоді і старші історики не лише Києва, а й ті, які працюють в областях. Опрацьовано кошторис й подано на затвердження т. зв. уряду УССР. Крім згаданої постанови з’їзду, в київському »Історичному журналі« надруковано програму тих 14-ти томів Історії українського народу (очевидно, схвалену з’їздом). В тій програмі в перших чотирьох томах у брутально скороченому і по-совєтському знівеченому вигляді намічено вмістити всі 10-томів Історії України-Руси Грушевського, а решту томів мали виповнити пізніші (після 17 століття) часи і, особливо, часи пореволюційні (підсовєтські). З того часу минуло вже десять років, а про Історію українського народу нічого й не чути ...
Оскільки ми досить докладно подали тут ворожу (совєтську) реакцію на видання Історії Грушевського, була б велика і нічим не виправдана прогалина в наших спогадах не згадати про реакцію української еміграційної преси та окремих визначних українських громадян. Ця ж бо реакція (не можемо не признатись) є не тільки милою і дорогою нам, як учасникам »Книгоспілки«, а й свідоцтвом, яке колись, коли ми вже ні говорити, ні читати, ні писати не зможемо, розкаже нашим дітям і внукам про те, що їхні батьки й діди не зовсім змарнували еміграційний час свого життя і, мірою своїх скромних спроможностей, намагалися бодай трохи мати право на титул політичного емігранта. І ще одне. Як членам покійної вже »Книгоспілки«, нам трудно цитувати такі статті, як вже згадана рецензія проф. Ю. Шереха та інших, як ось Юр. Л., Л. Біласа і поета Л. Полтави, про які мова далі. їх і подібні їм статті хотілося б просто переписати від першого до останнього слова. На жаль, так не можна, тому й подаємо тільки окремі уривки.
В »Українській Літературній Газеті« (ч. 2, лютий 1958 р.) в статті »Історія України-Руси Грушевського в новому виданні« Юр. Л. писав:
»Вкінці лютого цього року виходить десятий (останній) том »Історії України-Руси« Михайла Грушевського.. . Перевидання цієї праці силами маленького »Видавничого Товариства Книгоспілка« (Нью-Йорк) стало найкращим пам’ятником, який могла зробити в цих умовах еміграція Грушевському, що був найбільшим істориком України і першим оформлювачем відродженої української державності — її президентом« ... »Книгоспілка« доклала всіх зусиль до того, щоб протягом трьох років видати всі 10 томів і встигнути таким чином до 40-річчя державнотворчої діяльності Грушевського«.
Справедливо згадавши далі про вирішальну ролю передплат, у першу чергу української інтелігенції, а за нею й селян, що хотіли »лишити своїм дітям цю незагасну пам’ятку про батьківщину«, автор пише: »Такої доброї відповіді на заборону праць Грушевського на Україні Москва не чекала. Не знаючи, як боротися проти духу »бородатого Чорномора«, як називали часом »старші брати« Грушевського, Москва наказала Київському радіо кричати, що »Книгоспілка« дістала на це видання колосальні капітали від Воллстріту... Москва старається вивищити Воллстріт коштом... бідної української еміграції... А ввесь секрет успіху з перевиданням Історії України-Руси не в грошах, а в душах людських... Це велике діло довершили три скромні і маловідомі ентузіасти, які поза передплатою не дістали ні одної копійки допомоги... Ці ентузіасти — А. А. Білоус, О. Ф. Балинський та І. М. Крилов. Білоус ... помер на десятому місяці існування »Книгоспілки«... Виконання задуманого й розпочатого плану на плечах Балинського й Крилова... Українознавчі дисципліни поза межами СРСР дістали в свої руки могутнє джерело. Великодержавна єдинонеділимська історіографічна політика Москви дістає ще раз від Грушевського потужний удар«.
16-го серпня 1956 року газета »Свобода« (в чотирьох підряд числах) надрукувала велику наукову статтю українського історика д-ра Лева Біласа п. заг. »Історія України-Руси М. Грушевського«, в якій автор подає всебічну характеристику як самого Грушевського, так і з’ясовує національно-політичне значення його наукових праць, найперше, звичайно, Історії України-Руси. Одночасно, між іншим, він згадав і про її книгоспілчанське перевидання:
»Застережень, які часом можна мати до різних починів нашого еміграційного активу, ніяк не можна мати до почину тих кількох людей, які без сторонньої допомоги, з правдивим самовідреченням взялися за перевидання одинокої наукової історії нашого народу, 10-томової «Історії України-Руси« Михайла Грушевського, до засновників »Книгоспілки« бл. п. А. Білоуса, І. Крилова й О. Балинського. Розпочате ними чотири роки тому, у 20-ту річницю смерті Грушевського, перевидання, збагачене вступом покійного вже проф. Бориса Крупницького й генеральним регістром в останньому томі, цими днями, з появою 10-го тому якраз у сорокову річницю президенства Грушевського і в шістдесяту річницю першого тому — закінчено ... Це перевидання було обов’язком еміграції вже хоч би й з пієтизму до визначної людини, одної з творців чи —— в російсько-большевицькому розумінні — головного винуватця модерної української нації«.
Завершив відгуки преси на перевидання Історії України-Руси журнал »Листи до приятелів«. У числі 2-му (за листопад 1958 року) в короткій інформації Р. Купчинський писав: »Великий наш історик і ціла його історична школа засуджені большевиками, бо це йде врозріз із »воз’єдинительними« планами їх національної політики. Де ж могло появитися нове видання вичерпаної або знищеної Історії України Грушевського, як не на еміграції, а передусім серед української спільноти США!? Цю конечність узяло на себе В-во Книгоспілка, за що йому належиться і признання, і піддержка«.
Щоб вичерпати реакцію і допомогу нам організованого українського суспільства, з великою приємністю і вдячністю пригадаємо ще, як по виході з друку 10-го тому Історії тодішній голова Управи Нью-Йоркського Літературно-Мистецького Клубу д-р Б. Ржепецький, із власної ініціативи, присвятив »Книгоспілці« та її праці одну з традиційних »П'ятниць« Клубу. Нам запропоновано дати на сходинах інформацію про те, що ми вже зробили і що думаємо зробити. На сходини прийшла хоч і не дуже численна, проте високо кваліфікована еліта української науки і літератури. Вступна промова д-ра Б. Ржепецького, чудова своєю теплотою та милою формою бесіди, настільки вичерпувала діяльність »Книгоспілки«, що нам майже нічого не залишалося додавати, хіба ширше й повніше розповісти про плани на ближчий час. Жвавий обмін думками навіть у наших очах підніс повагу до своєї установи та, ніде правди діти, дечого й навчив.
Наш додаток до 10-го тому Історії, — загальний зведений зміст, список імен і зміст за абеткою усіх 10-ти томів, — хоч і викликав кілька завважень проф. Міяковського, разом із тим був ним же визнаний за дуже корисну спробу видавців.
Нам прикро, що в наших спогадах ми не можемо подати бодай прізвищ тих усіх людей (переважно передплатників), які часто свої ділові листи до »Книгоспілки« (головно в справі розрахунків) закінчували висловами признання нам за видання Історії України-Руси. Можемо згадати тут лиш імена таких визначних осіб, науковців і письменників, які вважали за потрібне довести до нашого відома їх високоавторитетну позитивну оцінку нашої праці та її наслідків.
З почуттям глибокого морального задоволення перечитуємо листи: покійного проф. О. Повстенка (липень 1954), д-ра Я. Шав'яка (серпень 1954), Івана та Надії Верб'яних (серпень 1954), п. Г. Гордієнка (Філадельфія, червень 1955), пані К. Шембел (Бігемтон, грудень 1956), ред. М. Добрянського (Мюнхен, березень 1958), проф. д-ра В. Кубійовича (лютий 1967), п. Міщука (»Юкренієн лайнері«, Белмор, Австралія, листопад 1958), п. С. Килимника (Торонто, січень 1955), лист проф.-бібліотекаря І. Городецького (Бібліотека Сиракузького університету, жовтень 1968).
Вартий уваги факт (з практики Сиракузького університету), про який оповідає в листі п. Г. Городецький. Історію Східної Європи в цьому університеті здавна викладає проф. д-р Велч (декан відділу Східної Європи), вихованець усяких Карповичів і »наших« Джорджів Вернацьких... Упродовж 12 років Г. Городецький мусів вислуховувати жалі українських студентів, що проф. Велч присвячує цілі години, щоб »громити українських націоналістів М. Грушевського, М. Чубатого та інших за сепаратистські історії, незгідні з духом єдинонеділимої« ... Не озброєні солідними науковими матеріалами, наші студенти були безпорадні проти »науки« Велча. Всі намагання п. Городецького набути для бібліотеки Історію України-Руси натрапляли на перешкоди впливових професорів-москалів. Та, нарешті, Історія Грушевського таки появилася на полицях університетської бібліотеки. В той час історію Східної Європи в цьому університеті студіювали: донька проф. Чубатого, дві доньки п. Г. Городецького і студент журналістики Андрій Білик. Озброївшись даними з Історії України-Руси Грушевського, вони градом питань засипали проф. Велча. Закам’янілий професор-русофіл із злості шалів від тих запитань, бож вони компромітували його »науку« перед цілою авдиторією (класом), а заперечити науково-джерельні дані Грушевського він не міг!
Ми добре знаємо, що в усіх університетських бібліотеках, де працюють українці, завдяки їхнім заходам, а часом і завзятій боротьбі з перешкодами москалів, є наше видання Історії України-Руси. Але, чи всюди використовують його наші студенти так, як використали студенти в Сиракузах? Хочеться вірити, що більшою чи меншою мірою використовують і тому бажаємо їм: щасти, Боже!
Слідом за Історією України-Руси в 1959-60 роках »Книгоспілка« перевидала і 5-томову Історію Української Літератури М. Грушевського (в чотирьох книгах, точно форматом Історії України-Руси, тільки з відмінною оправою), із вступним словом директора Слов’янського Інституту Гайдельберзького університету проф. д-ра Д. Чижевського: »Михайло Сергійович Грушевський як історик літератури«.
Виданням найбільших наукових праць М. Грушевського засадничо закінчено і першу труднішу, а разом із тим і важливішу частину короткого видавничого віку »Книгоспілки«.
Прийшов другий період, який є всі підстави назвати періодом Франка. Звичайно, розділити ці два періоди видавничої діяльності якоюсь точною датою не можна, бо щойно 7-ий том Історії побачив світ, як уже були видані й перші чотири томи творів Івана Франка. Крім цього, і поміж томами Історії і томами творів Франка, як для зменшення касового розросту так і для збільшення асортименту наших видань, доводилося випустити й інші цінні й попитні видання. Проте, від такого чергування домінування Історії в першому і творів Франка в другому періодах не мінялось. Згадуємо про це з таких міркувань.
Виданням повної збірки художніх творів Івана Франка ми насамперед мали на увазі прислужитися національно-культурним потребам української еміграції та її нащадкам, давши їм змогу не вдаватись до совєтської фальшивки. Коли ж мова про Історію Грушевського, то ми були свідомі того, що крім високого наукового значення, це видання в той час повинно було мати не менше й національно-політичне значення, тому й мусіло викликати люту реакцію Москви. І наші сподівання Москва, з допомогою київських виконавців її »вказівок«, навіть перевершила. Брутальною московською (хоч і перекладеною на українську мову) лайкою Київське радіо, крім Грушевського, зачепило і Франка (»взялися за націоналістичне спотворення...«) й тим надало й цьому нашому виданню політичного значення. Довелось мовчки з тим погодитися. Бож справді, своєю спеціально спрепарованою і московсько-комуністичним олівцем відредагованою збіркою лиш »вибраних« Франкових творів, совєтські видавці хотіли змусити читача прийти до висновку, що Франко тільки їм (комуністам) належить, що коли б він дожив до т. зв. жовтневої революції, то напевно був би обраний, як не на першого, то на якогось там другого, третього чи ще якогось секретаря ЦК КП(б)У. А ось тобі якісь там двоє »недостріляних« у Нью-Йорку видали теж 20-томову, непофальшовану збірку творів Франка, в якій тільки за »Не пора, не пора ...« та »Розвивайся ти, високий дубе« треба було б відразу замкнути Франка до »психолікарні«, а не обирати до ЦК! Мусимо погодитись —комуністи мають рацію, посилаючи нам прокляття!
Що ж іще, крім 15 великих томів наукових праць Грушевського, 20 томів творів Івана Франка, згаданих уже творів Коцюбинського і Гоголя, можна назвати, як дорібок за 12 років до неймовірності напруженої видавничої праці »Книгоспілки«? Мабуть, найкраще подати все разом, повторивши навіть уже згадане. Ось той дорібок:
М. Грушевський: »Історія України-Руси«, 10 томів — 11 великих книг.
М. Грушевський: »Історія Української Літератури«, 5 томів — 4 великих книг.
Іван Франко: Повна збірка художніх творів, 20 томів.
М. Коцюбинський: Повна, вперше ілюстрована збірка творів, 20 томів.
М. Гоголь: Ілюстрована повна збірка творів, 2 томи в одній оправі.
Л. Полтава: »1709«, історичний роман, у якому вперше опубліковано історичні документи із французьких архівів. Книжка цікава для всякого віку читачів, а особливо для молоді, що повинна вчитися на помилках нашого минулого.
Ф. Мелешко: »Три покоління«, другий том трилогії. Прекрасний образ передреволюційного українського села, якого до і після Мелешка ще ніхто не спромігся так яскраво в художній формі зафіксувати. Видання цієї книжки профінансоване самим автором, але решту видавничих клопотів, в тому й коректуру, провела »Книгоспілка« безкоштовно.
Г. Голоскевич: »Правописний словник«, два наклади.
М. Подвезько: »Українсько-англійський та англо-український словники«, один наклад.
І. Шклянка: »Український буквар та початкова читанка«, підручник урядово затверджений у той час для шкіл у Канаді. Користувалося ним і багато українських шкіл у СІЛА. За 12 років — три великі наклади:
Книжки для дітей, усі дуже гарно ілюстровані:
Леся Українка: »Біда навчить«, казка про неслухняного горобчика.
Л. Полтава: »3 лісу зайчики ішли«, віршована казочка для малят.
І. Франко: »Лис Микита«.
Л. Полтава: »3айчик-клаповух«, віршована казка.
С. Васильченко: »Свекор«, дуже гарно ілюстрована книжечка.
Д. Свій (Соловій): »Матеріяли для переказів«, збірка цікавих коротких оповідань для дітей. »Українська кольорова абетка«, ілюстрована П. Холодним (мол.). »Війна грибів із жуками«, дуже давня, прекрасно ілюстрована казка для дітей. «Як півник гарним став?«, багатокольорова ілюстрована казка.
З великою приємністю згадаємо тут ще й ті видання, які на бажання популярних в українському суспільстві авторів — »Книгоспілка« мала честь тільки »фірмувати«.
Першим було видання монографії покійного Сергія Григоровича Литвиненка — відомого скульптора й мистця-маляра, автора пам’ятника Іванові Франкові у Львові (якого, за його високу художність, навіть москалі-комуністи не відважилися знищити, а обмежилися тим, що по-хуліганськи затерли ім’я скульптора).
Другим — книжка відомого гумориста Івана Керницького »Герой передмістя« — повість у гумористичному стилі про українсько-польську боротьбу.
Радіємо тим, що колись історик українського мистецтва і літератури, у зв’язку з цими двома відомими іменами, може згадати (як видавця) і покійну вже »Книгоспілку«.
Вся згадана тут продукція »Книгоспілки« (за виїмком видань тільки фірмованих) томів та 8 малих (кількістю сторінок) брошур — літератури для дітей. Разом — 55 книжкових одиниць, а в них — 9, 575 сторінок друку форматом великої вісімки, 2,894 сторінок друку форматом нормальної вісімки, 10,161 стор. форматом малої вісімки і 88 стор. журнального формату.
Так за 14 років існування »Книгоспілки«, а коли взяти до уваги, що два останні роки вона нічого не видавала з причин, про які буде мова далі, то за 12 років її видавничої праці випущено 47 томів і 8 брошур. Це дає на рік (якщо всі брошури взяти за один том) — 4 томи іноді великих не тільки форматом (велика вісімка), а й кількістю сторінок в одному томі (в окремих випадках їх було до 1,100). Такі темпи випуску книжок, виправдані багатотомовістю наших видань, творили перманентні (іноді, здавалось, непереможні) касові розриви поміж мізерним приходом (надходженням готівки) і витратами »Книгоспілки«. Але наявність на нашому складі дуже солідного запасу реального й високоцінного забезпечення завжди допомагала нам щасливо виходити навіть із досить сумної ситуації. Та, попри всі труднощі, до згаданих уже даних про книжкову продукцію »Книгоспілки« можемо ще додати те, що з усієї книжкової продукції 42 томи взято в тверду полотняну (імітацію шкіри) різнокольорову оправу, оформлену визначними мистцями.
Сумаричний наклад усіх видань »Книгоспілки« в Нью-Йорку — понад 120 тисяч примірників, тодішня вартість яких становила 410 тисяч доларів (у 1954-68 роках), а в переводі на сучасні ціни (на ті ж книжки) ця сума мусіла б чимало збільшитися.
З часу ліквідації »Книгоспілки« минуло вже 10 років. За цей час ми не знаємо, що з рештою накладів наших видань, але до ліквідації »Книгоспілки« Історія України-Руси дісталася на 1,100 адрес, в тому й до Японії 5 комплектів, 2 комплекти до Туреччини та навіть до СССР 20 комплектів (через німецьку фірму Кубон і Загнер), а 20-томова збірка творів Івана Франка потрапила так само на понад 1,000 адрес. За нашими підрахунками, ще років за два до ліквідації »Книгоспілки« її видання (переважно Історія Грушевського та твори Франка) були вже на полицях не менше як 200 університетських та громадських бібліотек у вільному світі. Здається, що Історії України-Руси тепер у продажі знову немає. Наклад повністю вичерпаний.
Думаємо, що в усіх, подібних до »Книгоспілки« установах — радісні, соняшні дні чергуються з днями густо захмареними. Так було і в житті »Книгоспілки«. Світле і радісне завжди приємніше згадувати; сумного і хмарного (крім принагідно вже згаданого), до того ж і вже давно минулого й майже забутого, ні бажання, ні сенсу ворушити немає.
Як ми вже писали, ділові стосунки в нас були майже з усім українським, а частково і неукраїнським світом по цей бік залізної заслони. Постійно діючих (живих, рухливих) конт у нашій книзі взаємних розрахунків на день ліквідації »Книгоспілки« було 123 (звичайно, крім конт передплатників Історії та творів Франка, кількість яких сягала 1,300). Згаданих 123 конт ми мали в українських книгарнях, наших сталих відборців було 47, кольпортерів (переважно старших людей-пенсіонерів), а також книгарів, що продавали книжки або поштою, або у своєму житловому помешканні — 38; видавництв, які, переважно, не мали своїх книгарень, а ми були частими відборцями їхніх цінних видань — 21, серед них такі, як »Дніпрова хвиля« (Мюнхен, Німеччина), ООЧСУ в Нью-Йорку, »Булава« (Нью-Йорк), УВАН і НТШ (Нью-Йорк) та декілька інших, видання яких у наших покупців і замовців мали великий успіх. Нарешті, живі автори, які друкували свої твори за власний рахунок, а реалізацію (продаж) давали книгарням на комісових умовах. Імена тих авторів в українському суспільстві настільки відомі й популярні, що нашого переліку вони тут не потребують. Скажемо тільки, що наших комітентів-письменників було 17. Комісові трансакції з ними не мали дуже відчутних для авторів розмірів тому, що індивідуальних покупців у Нью-Йорку в нас було небагато, а до наших відборців-книгарень автори знали дорогу не гірше, як ми. Все ж дещо з їхніх творів і »Книгоспілка« розповсюджувала.
Не хочеться обійти мовчанкою і той факт, що з книгарень, наших сталих відборців, найбільш активними як розмірами замовлень, так і акуратністю розрахунків були: В-во М. Денисюка (Чікаго), »Космос« (Філадельфія), Е. Притула (Балтимор), »Юкренієн Букстор« (Чікаґо), пані Ганицька (Боффало), »Аріон« (Філадельфія), всі, без вийнятку, книгарні в Канаді — »Арка« (Торонто, Едмонтон, Монтреаль), »Плай« (Торонто), »Юкренієн Трейдінґ Ко.« (Вінніпег), »Юкренієн Букстор« (Едмонтон). В інших країнах — книгарні Союзу Українців у Великій Британії (Лондон) та Фокшана в Австралії. Сказавши правду, оцим переліком хотілося нам із приємністю згадати не тільки наші з ними сталі, упродовж 14 років існування »Книгоспілки«, взаємовигідні трансакції, а й ту велику ролю, яку вони відіграли у приєднуванні передплатників на наші видання Історії Грушевського і творів Франка.
Совєтський демпінг Франкових творів (удвічі дешевших від нашого видання), а також бажання якнайширше розповсюдити Історію Грушевського, змусили нас з дня оголошення їх видання визначити межово низькі ціни. Американське в-во »Stechert Нагпег« свої видання офсетом і розміром нашої Історії Грушевського продавало по 10 дол., а ми брали за том (Історії) тільки 6 дол. у передплаті. Знижені ціни передплати не давали нам змоги зацікавити книгарні в поширенні передплати. Вирішувала національна вартість видань. Книгарні приділили їй стільки уваги, що, напр., Кооператива »Плай« (Торонто) приєднала понад 40 передплатників на твори Івана Франка.
Здається, таке вже загальнолюдське явище, що коли хтось пише спогади про щось йому минуле й дороге, то скільки б аркушів не списав — усе мало, все ще залишається багато дечого, що хотілося б згадати. Але у всьому, як кажуть, є свої межі.
Настав 1965 рік. Усе, що заплановане — було вже видане. Борги, за невеликою рештою банкові »Самопоміч«, Галині Автономівні Білоус та дрібниці комітентам-авторам, видавництво »Книгоспілки« посплачувало. Тому ми вирішили років два відпочити від видавничої завірюхи, а тим часом опрацювати черговий видавничий план та трохи призбирати грошей на його реалізацію. На жаль, ні відпочинок, ні дальша діяльність нам уже не судились. Наприкінці січня 1965 року трапилося нещастя в родині Балинського — параліч його дружини. Невдовзі те саме (на нервовому ґрунті) спіткало й І. Крилова, хоч і в значно легшій формі, та все ж зробило його зовсім непридатним ні до фізичної, ні до канцелярської праці. Пробували наймати допоміжну силу, але коло найманого треба було бути присутнім увесь день, що для здоров'я І. Крилова стало небезпечним.
Виникало питання неминучої ліквідації »Книгоспілки«. Два і пів року ми шукали якогось виходу з трагічної ситуації. На жаль, у таких випадках не терпиться тільки тому, кого біда спіткала. Всі ж, хто міг би бути покупцем (щобільше, хотів би бути покупцем), завжди мають час, можуть чекати, ще навіть і натякнути, що вони не дуже то й заінтересовані купувати таке »підприємство«.
Ліквідацію установи, два склади якої були виповнені книжками, трудно провести без розголосу. Якимись нам невідомими шляхами про передсмертя »Книгоспілки« довідалися всі книгарні — наші колишні відборці. На їх честь нашим приємним обов’язком є ствердити, що жодна з них не залишила не сплаченою »Книгоспілці« свою заборгованість. Із свого боку, »Книгоспілка« впродовж останніх двох із половиною ліквідаційних років повністю сплатила решту свого боргу банкові »Самопоміч« та решту (понад 900 дол.) боргу правдивому другові »Книгоспілки« високоповажаній Галині Автономівні Білоус.
Детально розрахувалися і з кожним комітентом (письменником) за продані книжки, а пакунки з книжками ще не проданими — вислали їм поштою або запросили ближчих зайти до »Книгоспілки« і відібрати їх.
Фінансово абсолютно здорову, добре налагоджену »Книгоспілку«, без жодного цента боргів, з повним складом високоцінних книжок, довелося продати »на ґвалт«, за безцінь. Наслідки 14-річної праці »пішли прахом«.
1-го червня 1968 року ключі від вщерть виповненого книжками складу передали новому господареві, а до опорожненого приміщення колишньої книгарні запросили власника будинку п. Магаля, щоб також передати йому ключі. Це були найтяжчі хвилини. Пан Магаль, що впродовж майже п’ятьох років ставився до »Книгоспілки«, як до культурної установи, не приховуючи жалю, сказав, що йому дуже прикро, бо він гордився тим, що в його будинку містилася книгарня.
Ми вже на вулиці, на хіднику перед вікном, з якого ще не стерта назва »Книгоспілки«. Іван Михайлович мені, а я йому —- дивлячись під ноги, щоб, бува, не впасти — мовчки міцно потиснули руки і пішли кожен своїм шляхом.
Ми з Іваном Михайловичем уже далеченько відійшли не тільки від молодого, а навіть і від середнього віку, тому й нерви наші не в найкращому стані, отже, щоб не розкиснути від мовчазного взаємного потиснення рук на хіднику перед віконно-вітринним написом »Книгоспілка«, спробуємо мовчки перескочити місяців на п’ять із половиною. Кажуть, час лікує все, нерви також.
Отож, 15-го листопада 1968 року в трьох підряд числах »Свободи« появився великий репортаж поета Леоніда Полтави під оригінальним заголовком: »До побачення, »Книгоспілко«! — замість «Прощавай, »Книгоспілко«!
Ми вже згадували, що нам трудно цитувати з таких статтей, як згаданий репортаж п. Леоніда Полтави. Тому, щоб наше цитування не робило враження самохвальства, спробуємо подати з репортажу лиш кілька уривків. Репортаж починається так:
»Якби на долині міста-колоса Нью-Йорку не було ні УНДому, ні ЛМКлюбу, ні кількох українських ґалерій та крамниць із нашими книжками і платівками, то й тоді »Давнтавн« увійшов би в історію української культури в Америці завдяки двом скромним кімнаткам на 9-ій вулиці біля 2-ої авеню, з написом на вікні-вітрині: »Книгоспілка«.
Далі, переказавши московсько-київську казочку про джерело грошей для »Книгоспілки«, за яке (джерело) книгоспілчан названо »наймитами Воллстріту і міжнародних імперіалістів« (!), Л. Полтава писав: »У дійсності ж Воллстріт і не знав про існування »Книгоспілки« на 9-ій вулиці в Нью-Йорку, зате один із книгоспілчан (мав на увазі Балинського) кілька місяців бував у тому районі вечорами: довелося, обживаючись у новій країні, замітати там кімнати. Отже, »взаємозв’язок« таки був, лиш, як кажуть, — не з того боку...«
І далі: »Причина московського гніву, переданого через Київське радіо, була дуже реальною: вилучену, заборонену, знищену, спалену в СССР титанічну працю найвизначнішого серед слов’янських народів історика, акад. Михайла Грушевського, взялася перевидавати якась там »Книгоспілка« в Нью-Йорку . . .«
Згадавши, за що і як знищено в 1930 році українську кооперативно-видавничу централю, хоч уже й перефарбовану на комуністичний лад, автор закінчив так: »Могло б здаватись, що із розгромом Харківської »Книгоспілки« навіть сама ця назва згодом забудеться. Але сила національної України — в її послідовній тяглій праці. Чого не можна було продовжувати в українському Харкові, те можна продовжувати у вільному Нью-Йорку. Так на 9-ій вулиці кам’яного Нью-Йорку розквітла українська квітка ... Нині вже немає »Книгоспілки« на 9-ій вулиці »Давнтавну« ... Була »Книгоспілка« в Харкові. Була «Книгоспілка« в Нью-Йорку. Дозвольте, дорогі старші Діячі, закінчити цей нарис викликом українській творчій людині: «До побачення, «Книгоспілко«, у вільному Києві!«
Прекрасний, достойний у Леоніда Полтави кінець нарису. Ми ж, похилі й безсилі, щиро-сердечно відповідаємо: «Від усієї душі бажаємо молодшим найкращих успіхів!«
Віримо, що хоч не ми, проте наші діти або внуки будуть у вільному Києві! Щасти, Боже!