Korespondencja wojskowa hetmana Janusza Radziwiłła w latach 1646–1655. (Військова кореспонденція гетьмана Януша Радзивілла 1646–1655 рр.)

З рецензії Юрія Мицика:

Варто трохи сказати насамперед про твір, уміщений у частині 1. Це не мемуари у звичному розумінні слова. Януш Радзивілл був польним гетьманом, а фактично головнокомандувачем литовського війська, оскільки великий гетьман Януш Кішка, маючи поважний вік, хворів і не брав безпосередньої участі в походах проти повстанців.

Тому ставка (табір) Радзивілла стала найважливішим центром, де координувались усі військові питання, тут містилася канцелярія князя, за його наказом вівся щоденник, що отримав умовну назву канцелярійного (канцелярського) або таборового – у нього вносилися численні накази, листи, адресатами котрих були король Речі Посполитої Ян Казимир, представники панівної верхівки, особливо вищого офіцерського складу, правителі сусідніх держав, у першу чергу гетьман Богдан Хмельницький, кримський хан Іслам гірей, а також їхні відповіді. Із них списувалися копії та вміщувалися у щоденник (зокрема й сім листів Б.Хмельницького, чотири з яких були вже видані раніше за іншими списками).

Дуже важливі інструкція козацького регіментаря від червня 1652 р. полковникові Семенові Савичу, котрий мав вести переговори з Адамом Киселем; лист гетьмана до князя Януша від 30 червня 1653 р. (ч.1, с.776). Знаходилося місце у щоденнику для «конфесат» – протоколів допиту полонених (наприклад, Івана Мацкевича, Сильвестра Дубини, Івана Бугая, запорожця Дем’яна Улащенка з Білої Церкви, Васька з Чорнобиля, Васька Сагунича з Гомельщини, Василя Скороба, Грицька з Борзни, Юрія Піроцького з Ріпок, боровицького сотника Кирила та ін.), для донесень шпигунів, авіз про хід воєнних кампаній в Україні, для новин із Молдавії та інших країн, а також кореспонденцій і реляцій різних осіб до короля, його брата Карла Фердинанда про хід боїв, як-от лист Войцеха М’ясківського до останнього від 22 серпня 1649 р. про Зборівську битву (ч.1, с.199–204). Чи варто говорити, наскільки цінні ці «конфесати», адже в них висвітлювалися й події з боку повстанців.

Звичайно, день у день секретарі князя фіксували все, що відбувалося в таборі (навіть дрібні інциденти), як і дії самого Радзивілла. На жаль, щоденник дійшов до нашого часу зі значними втратами. Насамперед бракує початку, присвяченого першому етапу Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр., і події висвітлюються з 2 червня 1649 р. Виклад уривається 4 лютого 1652 р., а подальші події цього та наступного років (до 25 жовтня 1653 р.) передані не повністю, оскільки відповідні фрагменти, як і оповідь за 1654–1655 рр. (до смерті князя Януша 30 грудня 1655 р.), було втрачено.

Цінність щоденника полягає в тому, що це надзвичайно важливе джерело до історії національно-визвольної війни на теренах Полісся й Сіверщини, а особливо Білорусії, адже ці сюжети досить слабко відображались у джерелах. Натомість у новому виданні бачимо найповніше висвітлення Загальськоі та Лоївської битв 1649 р., дій повстанців на білоруських землях, причому згадуються імена майже невідомих ватажків (Одинець, Сідляр, Шарапата), зовсім незнаних, серед яких були й запорожці, котрі воювали ще під прапорами гетьмана Петра Сагайдачного. Знаходимо тут чимало свідчень про роль у війні Чернігова, Стародуба, Гомеля, Любеча, Мозиря, Овруча, інших міст, полковників Іллі Голоти, Михайла Кричевського, Мартина Небаби, Петра Забіли. Особливо цінні дані щодо Чорнобиля. Ця нині «мертва зона» мала свою славну історію й недаремно, скажімо, поетеса Ліна Костенко закли�кала до всебічного вивчення минулого краю, духовної культури місцевого населення. Тут же знаходимо відомості про існування Чорнобильського та Горностайпільського полків, про їхніх полковників (Михайла Поповича, Пилипа Лапушку), сотників.

Водночас неабияк важливі дані щодо ходу війни в інших регіонах України, у першу чергу про битви під Красним і Берестечком 1651 р., а також про дипломатичну боротьбу, позиції Османської імперії, Кримського ханства, ногайських орд, Молдавії, Валахії. Звичайно, знаходимо у щоденнику цікаву інформацію про дії війська Великого князівства Литовського, його офіцерського складу (Г.Мирський, Ш.Павша, М.Фронцкевич-Радзимінський та ін.).

Щоденник та особливо кореспонденція містять значні фрагменти, написані латиною. Шкода, що польські археографи, котрі добре володіють цією мовою, залишили вказані місця (а часом і цілі листи) без перекладу. Звісно, у протилежному випадку це потягло б за собою збільшення обсягу видання, цілком можливо, що воно складалося б не з двох, а з трьох томів. Зате переклад із латини значно полегшив би роботу дослідників. У крайньому випадку можна було перекласти латиномовні фрагменти щоденника, не торкаючись листів.

Видання містить грунтовну передмову, в якій висвітлено біографію Януша Радзивілла, охарактеризовано щоденник і листи, правила видання, іменний та географічний покажчики. У другій частині впорядники закономірно обмежилися характеристикою військової кореспонденції князя за 1646–1655 рр., переліком листів (с.5–10), іменним і географічним покажчиками.

Завершуючи огляд видання, яке вводить до наукового обігу поза сумнівом одне з першорядних джерел до історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр., хочеться щиро привітати польських колег і побажати їм нових досягнень у галузі археографії.